Земля

- Тепер уже плачеш! Я ж іще не пішов і ще не вмер! Пожди ще з плачем! - потішав її, а тим часом огорнуло і його якесь почуття смутку.- Поцілуй мене радше ще раз!

Він обняв її пестливо рукою і підняв їй голову.

Тут вона схаменулася.

- Я мушу вже йти! - сказала полохливо, пригладжуючи собі волосся.- Я забарилася! Боже мій! Що там скажуть? А я цілком забулася! Скажу, що в Онуфрія забарилася. А там, у Докії, вже спустили з ланця великого пса, а мені прийдеться минати її хату.

Вона підняла одною рукою з землі кошик із грибами, а другою обняла ще раз його шию.

- Будь здоров, Михайле; добраніч і приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися і слова не зломлю. Вже най буде, як буде!

- Може, чей, не застрілять мене! - жартував він вимушено.- А коли мене й поцілить яка куля, то, може, не загину відразу. Я міцний, і недурно кажуть, що я як той медвідь. Сава вимовляється все тим, коли не хоче мішки з насінням виносити на під. «У тебе плечі, як у медведя,-каже він,-неси ти!»

Вона ступила вперед і подалася вперед.

- Я вже йду, Михайле, вже пізно!

- Я тебе підведу!

- Ми не маємо тут обоє місця, бачиш? Стежка така вузька, а що мені з того, як ти будеш іти за мною?

- То я піду вперед тебе! - відповів він весело.

- Так я не буду видіти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видіти твоє лице.

- То я буду йти побіч тебе.

- То хіба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти!

- Ще й ослабнеш з того! - сказав він із здержуваним усміхом, і вона усміхнулася.

- Потолочимо колосся! - сказала вже цілком лагідно й щасливо, погладжуючи рукою тяжке золотисте колосся, між якими тепер темнів високий блават [59]. - А се ж гріх, воно таке гарне!

- Так іди ти вперед мене! - промовив він.- Нехай тебе добре затямлю! Коли піду вже геть звідси, буду між чужими й сам чужий, як буду на варті стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обоє нашим полем - буду гадати - ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Відтак ти обернешся й усміхнешся до мене, а я поцілую тебе…

У тій хвилі вона подалась у ході з жахом о один ступінь назад. Заєць біг житом і перебіг блискавкою стежку близько її ніг. Вона розсміялася.

- Бодай же тебе! Як же я злякалася!

- Бо ти дівчина! - відповів він із легким глумом у голосі.- Я ловлю їх, як мухи!

Десь у гущавині жита обізвалася знову перепелиця.

Вона станула мимоволі і заслухалася.

- Перепелиця підпілітькає,- сказала майже побожно,- а сверщки галасують, мов наймити.

- Бо ніч ясна; вони люблять місячні ночі. Галасом своїм заповнюють тишину, мов цітками! - відповів півголосом.

Обоє звернулися назад до місяця і дивилися хвилину в освітлену, виразну і лагідну далечінь і назад - на ту стежку, якою йшли.

Перед ними простиралися лани, пишні й багаті, місцями знижуючися, а місцями здіймаючися у лагідні згір'я. Вони мов збивалися коло лісових оаз, що темним тлом стояли позад ланів.

- Усе спить! - сказала вона шепотом, неначе боялася голоснішим гомоном збудити що-небудь у природі. І справді. Здавалось, що все вокруги спало. Високе, буйне збіжжя, білі, сріблисті ниви гречки, а далі струнка понура кукурудза. Легка імла, що тут і там знімалася прозорими серпанками над поодинокими місцями піль, здавалося, оберігала дрімучу ростину в тихім сні.

Малий лісок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у теміні, а над усім здіймалось ясне, величаво-високе небо з своїм блискотом зірок і м'яким срібним світлом місяця, що безгомінно пронизало темінь літньої ночі і творило з неї пречудовий, тихий, своєрідний світ.

Обоє мовчали.

Вони все ще стояли, звернені назад проти місяця і проти тої сторони, з якої вона вертала.

Вона дивилася довгу хвилю в далечінь, неначе забула про себе, так витріщилася туди. Нараз заблис переполох, її очі розплющилися широко.

- Михайле! - обізвалася раптом і боязко.- Дивися, видиш?

- Що таке? - спитав.

- Іди очима назад тою стежкою, якою я прийшла.

- Ну, і що ж?

- Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як він он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землі? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лісок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цілком докладно. Дивись на малу стайню коло бурдея, на плоті висить довге пасмо білого полотна.

- Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке?

- А тепер дивися! Кусень від бурдея направо відділений багнистою левадою, де все застрягають коні возом, як вивозять скошений той рогіз; тепер гуляє там шматами легка імла, на крок звідти лежить панський лісок. Він тепер дрімає, видиш?

- Чому б не видів? - спитав на те зчудовано на її дивні допити.- Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лісок веселий, мов хлопець.