Земля

- Я? Я підняв кулак і погрозив їй. «Видите оцей кулак? - сказав я їй.- Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав,- казав я їй,- а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм! І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! - казав я.- Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік».- «Не дочекаєш ти того, ти проклятий! - пищала вона.- Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!» -та й з тим луснула мене в лице… Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой,- вирвалося нараз із його уст нетерпливо,- як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги…- і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.

- А що каже вуйко Івон?

Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.

- Ну?…

- Ет, каже!

- Та що?

- Коби казав, а то він нічого. Се гірш усього! Його очі прийняли чудний вираз. Здавалося, що

збільшаються в льодово-зеленім блиску, що стають такими, від яких доводиться страхатися.

- Старий лиш один, що його я боюся! Він мені нічого не каже! Мовчить! І, власне, тому, що мовчить, я його боюся! По словах не так страшно! Сьогодні в'язав я з ним посторонки разом, і він за цілий час не промовив одного слова. Аж страшно було! Але ще давніше казав мені: «Кинь Рахіру! Се гріх, що ти її любиш! Вона тобі сестра! Я не позволю, аби ти взяв її за жінку! А як не послухаєш мене, то не слухай! Лише аби ти того потім не жалував!» І ніколи більше про те не говорив. Не можу знати, що він думає. Мама заводить на ціле обійстя, а він мовчить.

- Якби він був для тебе добрий, не заказував би тобі мене брати! - обізвалася дівчина, обнімаючи поривисто обома руками його коліна.- «Се гріх!» - каже він,- і розсміялася.- Чи він буде за нас покутувати, у пеклі горіти? А то не гріх, що він і тета цькують за нами та гонять за мною лихими словами, мов за нечистим? Чи я тобі ворог? Хто тебе більше любить, як я? Ти можеш від мене просити чого хочеш, я тобі все дам. Я тебе за одну курку не битиму й не клястиму. Я вкраду у жида мила, аби тобі випрати сорочку, а вона відкусила б собі скорше палець, чим віднесла б кілька крейцарів із дому. Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічого, нічого!

Замовкла на хвильку.

Він не обзивався. Між них неначе що уступило.

Вона ждала, відтак завертілась. Глянула на місяць, округ себе, глянула на нього.

- Чому мала б я так говорити,- перебила нараз мовчання, що ставало неначе стіною межи ними,- якби воно не було так? Та я, власне, бачу, що воно так. Ти б мене завсіди слухав, Саво!

- Слухаю,- сказав він.

Сказав правду. Ціле його єство звернулося до неї. Була чимось сильнішим від нього. Не боялася нічого… Нічого в світі. З тим було йому добре, хоч не здавав собі ніколи справи з того. І він не боявся, але вже з нею… ех… з нею… з нею!…

- Ми маємо багато ворогів, Саво, навіть і в селі межи чужими людьми! - тягнула далі.- Ади, мого батька не шанують, бо його найшло нещастя, що мусив сидіти в криміналі. Ми бідні, не маємо ні грошей, ні поля. Навіть одної худобини не маємо коло хати, лише он того чорного на мотузку, котрому голод з очей світить, і кілька курок. Усі ґазди відмовлятимуть твоєму татові, аби ти не брав мене за жінку. Се я знаю! Ну, а вже надто твоя мамочка!

Несказанна ненависть заблисла в її очах, і звернулася в сторону, де між стемнілими тепер городами білілася сільська хата його старині.

- А моя мама,- тягла дальше,- боїться тети, неначе її наймичка. Здається, полизала б її руки, якби вона до неї слово промовила.

- Може, не візьмуть тебе до жовнірів, як уже Михайло піде додому! - сказала по новій хвилі короткого мовчання.- Тоді ми могли б побратися!

- Скорше врубаю собі руку, ніж піду до війська! - закинув він завзято.- Я не хочу до жовнірів. Ти гадаєш, що ні? Аби я мучився там через три роки дурно? Пощо й для кого? Ні, я не буду такий дурний, як інші! Я нікому нічого не кажу, але я знаю, що зроблю. Вони ще не знають, хто такий Сава.

Спустив голову вниз, а відтак підняв її трохи і глянув похмуро на місяць. Він жарів і стояв недвижно на своїм місці, здавалося, саме проти хати, щоб могли глядіти на нього.