Земля

- Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.

- А відтак?

- Відтак?… Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака [71], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри підвезли його додому.

- Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! - майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.

- Мала…

- А тато, сарака?…- закинув Петро.

- Тато?… Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться [72]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?

- Йому вже все одно було…- сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.

- А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…

- Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! - обізвалася знов турботно Докія.- Се лиш бог знає!

- Се лиш бог знає! - повторили інші всуміш.- Се лиш бог знає!

Вони всі любили й поважали Михайла і цікавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.

Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.

- Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! - остерігала поважно Докія.

- Він обережний! - обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. - Він дуже обережний…

- Я того не боюся! - відповів Михайло, насилу усміхаючися. - Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.

- Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! - гукнув весело старий Петро.- Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!

- А то, може, не добре? - відповів, усміхаючися, хлопець.- Мені не треба ні пороху, ні шроту! [73] Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.

- Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! - притакнула Докія.

- Ну, але тепер ходім! - обізвався твердо й різко Івоніка.- Час не стоїть.

Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.

- Ні, ні, не стоїть! - кликнули всі троє в один голос.

Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.

- Дай тобі, боже, добрих днів і доленьки доброї. Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити - не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй за хатою, а на різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!

- Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! - підкинув давнішим веселим тоном Петро.- Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато при-лагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!

Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін…

Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.

Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив, як звичайно, вниз.

- Ти не коло хати? - спитав його Івоніка.

- Я ходив до Мендля по тютюні - відповів звітливо.- Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! - звернувся до Михайла.- Підете разом; бувай здоров!

- Бувай здоров, та й давай позір [74] на все! - просив його Михайло, простягаючи до нього руку.

- Давай ти позір! - відповів йому Сава, зсуваючи уперто капелюх набік.- Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!

- Іди до мами; вони самі,-радив батько.-Будуть плакати!

- Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! - відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.

- Нещастя з тим хлопцем! - сказав Івоніка, зітхаючи.- Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду - се я знаю!

- Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! - уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окруженням на довгий час.

Старий усміхнувся болісно.

- Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?