Житіє моє

— В Суессоні опорна точка заглиблена на триста метрів, а на рівнині корисних копалин нема — просто так довбати землю ніхто не буде. До того ж місце, яке охороняють «біп», особливо і не розкопаєш. Пам’ятаєте, чим закінчилася експедиція в Полісант?

— Ти відносну висоту враховував? — діловито уточнив Аксель.

— Га?

— Цьому глобусу місце на смітнику, — покопавшись, координатор витягнув з шафи сучасного вигляду карту Інгерніки, розкреслену дивно вигнутими горизонталями.

Ми схилилися над зображенням.

— Суессон відносно Фінкауна плюс двісті метрів, — констатував Аксель. — Значить, твоя «ла-ла» десь сто метрів під землею, якщо її конструкторів, взагалі, цікавила барична висота.

— Я ж казав!

— Все-одно, мають бути сліди.

— Вони і були. — Я мугикнув. — Он, пригадую, Притулок Приречених зведено на залишках древньої споруди, як на фундаменті. Не думаю, що предки так робили лише на Острові Короля.

Аксель покусав губу.

— Ось що значить свіжий погляд!

Я сприйняв це як комплімент і наважився зафіксувати неформальний стиль нашого спілкування (якщо тягнути задовго, старий може почати трактувати ввічливість як приховану ворожість). Не всякий маг може звертатися на ти до старшого координатора регіону!

— У тебе книги про Фінкаун є?

— Нема. Я тими місцями ніколи не цікавився. Але у твого діда була непогана бібліотека, яка, скорше за все, дісталася Тоду.

— А ти казав, що він там даремно копирсався! — понарікав я старшому.

— Каюся, недооцінив, — визнав він (чекати від чорного ще й вибачень було марно).

А чи не поділитися мені з Акселем своїми проблемами?

— Куди він міг це все заховати, якщо в заміському будинку теж нічого нема? Я вже рік над цим голову ламаю!

— Без поняття. Тодер виріс в Фінкауні, він знав місто краще, ніж ти алхімію. Сховок був надійним і, скорше за все, фамільним. З початком Реформації всі родинні цінності, скорше за все, позаносили туди.

— Люблять мої родичі це діло. Сховки, в смислі.

— Краухардці! Щось никати у них в крові, час таке не лікує.

Ми розуміюче пересміхнулися.

— Ти збираєшся зі мною в Фінкаун? — запитав я між іншим (ідея ділитися знахідками з ким завгодно мені не подобалася).

— Ну ні вже, мені і Круга дебілів вистачить. На північному заході свій координатор є, до нього і звертайся. Повір мені, хлопче, від цих світових проблем ніякої користі, самі збитки.

— Вірю, — не став перечити я.

— Нехай Райхан тобі квиток замовить. Хочеш, пошлю його з тобою?

— Не треба! Думаю, Ларкес все-одно до мене когось приставить.

А двох кураторів нараз я не витримаю.

Однак ідея доручити Райханові замовлення квитків була хороша: він, принаймні, це зробив, а не відклав «до понеділка». Ну, що там приховувати, сподобався мені танурський курорт. Хто від такої лафи добровільно відмовиться?

І тут, наче хтось десь вирішив, що перше попередження ефекту не мало, і взявся за мене всерйоз.

Аксель знову прибіг у бібліотеку (я якраз засинав над описом досягнень са-оріотської магії — феєрична маячня) і став допитуватися:

— Хтось знає, що ти зараз тут?

— Ні.

Інакше, який сенс був ховатися!

— Тоді чому Ларкес подзвонив мені з проханням передати тобі вісточку?

Я відкрив рот і закрив.

— Гарлік — скотиняка!!! Зрадив земляка, а понтів-то скільки було, понтів!

— Він-то тут при чому? — не зрозумів Аксель.

— Повинен же я був попередити сім’ю, що живий! А в Краухарді телефон не в кожному домі.

І навіть не в кожній долині, хоча з цим у нас ведеться боротьба.

Аксель наморщився.

— Так от, турботливий ти наш, Ларкес кличе тебе в Фінкаун, хоче якусь річ твою віддати. Я б на твому місці відмовився — це надзвичайно слизький тип.

Проігнорувати виклик і втратити своє майно? Раптом Ларкес мій щоденник знайшов? Чорні маги нічого не бояться, навіть регіональних координаторів, і свої речі нікому не відступають.

Чорний сказав — чорний зробив. Я був готовий виїжджати через дві години.

На експрес мене відпроваджували незмінний куратор і перевдягнутий в цивільне жандарм, який покірно пер на собі міха з запакованим у нього зомбі. З обличчя містера Райхана останнім часом зник вираз мученика за виру: чи то він до мене притерпівся, чи то тихцем радів, що я от-от заберуся геть. А головне — він не заперечував ні проти зомбі в багажному вагоні, ні проти використання служаки в якості носильника, ні проти того, що добросовісно вигріб і забрав з собою залишки реактивів, виданих Акселем. Виявляється, думки куратора було зовсім про інше.

— У мене є питання, сер, — несміливо прокашлявся він. — Чи можу я написати про вас статтю? Зараз високий рівень зацікавленості в… некромантах.

Заборонене слово він вимовив, хоч голос на ньому і стишив.

— Можна! — великодушно дозволив я.

Чого би й ні? Книжку про мене вже писали. Містер Райхан трохи звеселів.

— Приїжджайте ще, сер! Влітку в нас добре.

— Неодмінно. Як тільки ви з са-оріотцями розберетеся.

— Удачі вам! — розчулено вимов куратор.