Житіє моє

Я якраз став на перехресті і ламав голову, який напрямок вибрати. І тут почувся стукіт кроків — звук абсолютно недоречний в закинутому підземеллі. Резонно запідозривши підступ, я викликав Джерело. Вчасно! По два големи вилетіло з коридорів спереду і ззаду, ще один викотився звідкись збоку. Будь моя реакція трохи гіршою, вони би розірвали мене на клапті, наплювавши на магію. Тонесенькі управляючі плетіння дзвінко метнулись їм назустріч, наче самі по собі. Мені вдалося приголомшити і зупинити ворога, але це було все — навіть могутньому некромантові не так вже просто розп’ятеритися. Контроль вислизав, я пітнів від напруги, а големи вперто намагалися продовжити почате. Коли тьмяно виблискуюче лезо зависає у тебе перед зіницею, мимо встигає пролетіти не лише ціле життя, а і деякі корисні думки.

Впевнений, їх творці якось керували ними без магії!

Тремтячою рукою я витягнув з-під куртки пропуск і останнім зусиллям його активував, а потім відпустив Джерело, від якого користі більше не було. П’ятеро конструктів з хвилину витріщалися на мене чимось, що заміняло їм очі, а потім вишикувалися вервечкою і так і пішли вдалину коридору. Я подумав і рушив слідом. Адже кудись-то вони йдуть?

Големи проклали собі дорогу через шахту неробочого підйомника — без підказки його можна було шукати років двадцять, а то і двадцять п’ять. В металевих стінах передбачливі будівельники вирізали півкруглі заглиблення під розмір руки — дуже зручно, якщо не дивитися донизу. А хоча, чого я в цих шахтах не бачив? Шкода лише, страхову мотузку прив’язати нема до чого. Я поправив на носі амулет-«прищепку», зсунув ліхтаря так, щоби він хоч трохи освітлював шлях, і поліз вслід за конструктами.

Металевий колодязь з гладкими стінками простягався донизу на невідому глибину (до верхнього його кінця погляд теж не добивав). Двері, що виходили на пóверхи, виявилися щільно зачиненими — між стулками не проходило і лезо ножа, не те що ломик. Проминувши п’ять запечатаних ярусів, я почав стримано хвилюватися. Нарешті, внизу з’явилася перешкода: кабіна підйомника, який чи то впав на дно шахти, чи то застряг над безоднею. Хоча, витримала вона п’ятьох големів — витримає і мене! В даху кабіни чорнів люк.

Поспішаючи на зустріч зі мною, конструкти розтиснули двері підйомника, а повертаючись, люб’язно залишили їх відчиненими (мені довелося б тут возитися не один день). Пропхавшись через погнуті стулки, я переможно посміхнувся.

Ось воно, серце артефакту! Час повернув назад, переді мною простягалися володіння не поточеного ржею металу, незамутненого скла і чистих, без єдиної пилинки, коридорів. Дихалося на диво легко (правда, знімати «прищепку» я не ризикнув). На стінах проступили знайомі з підземелля виповзня знаки і печаті — металева інкрустація, малюнки з різнобарвного скла і каменя. Лише тут вони не були пустими, а слабо переблимувалися в світлі зачарованого ліхтаря, наче недавно хтось напоїв їх Силою. Може, це місто нагорі так впливає? По-хорошому, треба було повертати назад: судячи за хронометром, я бовтався під землею уже чотири години. Але мною заволодів азарт. Сьогодні Тангор не залишиться без здобичі!

Я почав вибирати двері. Вибрав, відчинив, виявилося — туалет. Уявив: чорний маг, який виніс в якості трофею флакончик закам’янілого мила.

Щоб вас!..

У відповідь на моє обурення з’явився Шерех і почав насміхатися. І що характерно: поки я копався в смітнику, нежить намагався у мене в думках не затримуватися, хоча, якщо подумати, що йому смітник. Вилаяв проклятого монстра, як міг. У відповідь отримав натяк, що варто уважніше розглядати знаки на дверях. Та у «Слові про Короля» таких знаків взагалі не було! Якщо він такий розумний, хай скаже, де тут є що взяти. Нежить зробив паузу (що вже був прогрес — зазвичай питання про «ла-ла-ла» він ігнорував) і запропонував знайти найбільші двері (принаймні, так я інтерпретував посланий їм образ).

Я йшов звивистими коридорами, пильно розглядаючись в боки, підозрюючи чергову капость з боку Шереха — всі двері були приблизно однаковими (да що там — один-в-один!). Варіанту вибрати напрямок не існувало. Големи кудись ділися. Все йшло до того, що я зроблю круг і упруся у власні сліди.

Радіальний коридор випірнув з темряви раптово. Він становив собою не просто прохід, а скорше розріз, що перетинав одразу три кільцевих яруси. Смисл такої архітектури не вгадувався, а значить, він напевне що був: розумні люди задарма викаблучуватися не стануть. Я обережно спустився донизу (не забувати — це все тисячу років тому будували!). Інтуїція чорного підказувала мені наявність під підлогою пустот і енергії. Для «ла-ла-ла» надто рано — пройдено в кращому випадку половину шляху до відмітки «мінус сто». І чого тут тільки предки не понапихали!