Житіє моє

Від вокзалу підійшло двоє молодих людей, в яких важко було на перший погляд упізнати білих — надто рішуча хода, надто енергійні рухи. Але як тільки вони побачили старого, їх поведінка одразу помінялася: один-в-один двоє турботливих родичів, які прийшли провести патріарха. Жандарм, який бродив між лавицями, їх аніскільки не турбував.

— Є три квитки на прохідний потяг, правда, в різних вагонах. Остін пропонує купити їх перед самим від’їздом.

Старий кивнув.

— Добре, але квиток буде лише один. Тут ми попрощаємося.

— Чому!? — молоді люди не могли приховати потрясіння.

— Я… припустився помилок. Мій розум втратив ясність, а відчуття — гостроту. Прийшов час передати справу в руки молодих. Це ваш світ, ви народилися в ньому і ви теж відповідальні за його майбутнє. Справа Світла і Справедливості ляже тепер на ваші плечі.

— А як же ви, Вчителю?!

— Я не повинен привертати до вас уваги. Всіх, хто спілкувався зі мною за минулий рік, зараз або схопили, або переслідують. Ми не повинні ризикувати останніми силами. Не треба непокоїтися, Остіне, я зможу про себе потурбуватися. Можливо, коли шум вляжеться, у мене вийде повернутися, але найближчим часом вам доведеться розраховувати лише на себе.

Молоді люди виглядали печально і трохи ображено.

— Ну-ну! Хіба це не найважливіше досягнення вчителя — підготувати собі заміну? Пам’ятайте, люди, як і раніше, залежать від вас. Перший час вам доведеться бути дуже обережними.

Через півгодини родичі посадили на потяг старезного діда, єдиним багажем якого була шкіряна скринька, встановлена на дерев’яний візочок. Трудяга-паровоз почав шлях із зими в літо, і, по мірі того, як зелені за вікном вагону додавалося, тупа втома залишала білого. До нього поверталася Сила, повільно, але поверталася.

Глава 55

Старший координатор північно-західного регіону трепетно перебирав листки, вкриті записами прізвищ Чудесників, короткими характеристиками їх ролі в секті і списками відомих гріхів. Дані були давно розсортовані і багатократно переписані, нотатки на полях вказували на тих, за ким уже вирушили тривожні групи, і тих, з ким достатньо буде провести душевну бесіду.

Мою присутність Ларкес сприймав ледве-ледве, а я намагався з нього не знущатися: момент тріумфу для чорного — це святе.

— Дай мені пропуск в катакомби, поки їх не замурували к чорту.

— Навіщо?

— Хочу Клару вниз зводити. Я їй обіцяв.

— Нащо вона тобі здалася?

— Жартуєш? Вона ж письменниця! Раптом вона про мене напише якусь єресь напише?

— Логічно. Через сміттєзвалище?

— Краще від емпатів. Від звалища у мене місточки прокладено, Сем подивився — зімлів.

— Зіпсований тип — чудесницьке сíм’я.

— Ага, ага.

Папірчик Ларкес мені написав і жестом відіслав геть, щоби я не заважав смакувати моменти абсолютної влади. Кожному чаклуну — свою іграшку. Що характерно: в якості лідера, який завдав секті вирішального удару, запишуть його, а не мене. І де б він був зі своєю владою, якби я не добув йому шпигунів?

Начальник охорони, виставлений наглядати в підвалі Академії емпатів, довго і з підозрою вивчав принесену мною перепустку, а потім дав нам з міс Фіберті супроводжуючого. Чистильника, природньо. Я не заперечував і одразу ж доручив йому нести бухту альпіністської линви (тут основне — ні на мить не сумніватися, що маєш на це право). Поніс, як миленький!

Тепер орієнтуватися в темному лабіринті коридорів було легко — мене вела пам’ять контролера. Притулок поставав перед моїми очима таким, яким він був у ті роки, а також у вигляді півдюжини різноманітних схем. І чим детальніше я вникав в трофейні спогади, тим більше захоплення викликало у мене оточення. Справа не в масштабах (хоча і вони теж — о-го-го). Древні люди створили найвеличніший (і найбільший) у світі артефакт, будучи знайомими з магією виключно теоретично. Ось це — справжнє чудо, абсолютний ритуал! Не бачачи і не відчуваючи, змусити слухатися. Мені не терпілося подивитися на артефакт, який в оригіналі називався «генератор фокусуючого поля МакГейма», або просто «дірка». У мене така назва викликала нездорові асоціації, тому вирішив триматися за звичне «ла-ла-ла».

На вході в ядро комплексу нас чекав висланий Шерехом голем. Моїх супутників поява конструкта шокувала. Міс Фіберті, допустимо, істинного масштабу загрози не усвідомлювала, а от чистильник встиг прикликати Джерело і тепер очевидно гадав, чи валити чудовисько самé, чи разом зі мною.

Я поблажливо поплескав голема по тому, що заміняло йому плече.

— Це — страж підземелля. Він — за нас! До речі, чорна магія на нього не діє.

— А що діє? — Допитливість міс Фіберті не мала меж.

— Найсмішніше, що білі чари. Вони тимчасово порушують його цілісність. Або, напроти, некромантичні плетіння, вони беруть цю істоту під контроль.

Я забрав у чистильника мотузку і нав’ючив її на голема. Ця дія повністю примирила бойового мага з монстром. Ми не поспішаючи пройшлися безпечними коридорами, відмічаючи відсутність яких-небудь слідів Потойбічного за повної темряви. Заглянули в підземну оранжерею (міс Фіберті назбирала серед порохів якогось насіння) і, нарешті, підійшли до знайомої шахти.