Житіє моє

— Ну, я пішов! Удачі мені.

Ракетниця знайшлися швидко, але патрони кудись порозсипалася, лишався лише той, котрий я встиг загнати у ствол. Відро протікало, спирту там лишалося ледь більше половини. Сподіваюся, вистачить! Наблизившись до, монстрів, що зчепилися у сутичці, я примудрився вихлюпнути спирт на ґуля. Мертвяк різко попер на мене, але пес повиснув на ньому якорем, продовжуючи упиратися і гарчати. Я відступив до дерева, скомандував:

— Максе, фу! — і всадив у ґуля ракету впритул.

Він згорів не одразу, а ще пару хвилин бігав за мною по подвір’ю, але це вже була агонія. Коли все закінчилося, я вдячно почухав пса за вухами.

— Молодець, собака! Ми це зробили. Не злізай! — велів я хлопчикові. — Треба перевірити, чи тут нема ще когось. Поки не вернуся, і не думай спускатися на землю.

Малий кивнув. Це лише в дурних казках люди завжди роблять все навпаки, а в реальності, опинившись лицем до лиця зі смертю, вони стають тихими і слухняними.

Ми пішли у розвідку разом, тварюка і чорний маг. Пес-зомбі бадьоро трюхикав попереду, уважно принюхуючись (я був впевнений, що ґуля він помітить раніше, ніж я). Вантажівка уже догоряла, сутінки перейшли в ніч, але навколо було тихо і спокійно — зазвичай, такий спокій свідчить, що небезпека минула. Господарі були заможні, у них був навіть власний електрогенератор (не на спирту, на олії), лише запустити його чи то забули, чи то не встигли. Я перевірив контакти і перекинув рубильник — все працювало, на подвір’ї засвітилися лампочки, але в хаті було темно. Це було не «ґуд». Я сказав псові:

— Зганяй за саквояжем! — і почав обережно обходити будівлю, заглядаючи у вікна. Знайшлася моя паличка (мало не забув про неї).

Через хвилину почулося пихтіння — пес-зомбі ніс торбу. Цей звір починав мені подобатися.

— Заховайся! — велів я йому. — Люди не повинні тебе бачити. Зустрінемося біля мотоцикла.

Він розтанув у темряві.

Спочатку я запалив свічку плоті, але на її запах ніхто не з’явився, лише пес шурхотів і сопів у кущах. Тоді я почав ходити навколо будинку і кликати хоч когось живого. Десь через чверть години у вікні другого поверху майнула бліда пляма:

— Хто там?

— Чорного мага викликали?

— Обережно, мертві!

— Вони в минулому. Не пригадаєте, скільки їх було всього?

У вікні щось поворушилося, і відповів уже інший голос

— До лісу пішло дванадцять чоловік. Потім я бачив сімох, але одного чи двох ми могли знищити.

— Скільки було старих?

— Троє.

— Тоді все, що нам загрожує, це пара свіжих мертвяків, які ховаються десь по кутках. Як в будинку зі світлом?

— Ви знищили трьох ґоулів?!

Судячи за знанням термінології, це був один з чистильників — ґуль порівняно з ґоулом це як болонка проти вовкодава: саме роки надають їм сил. Я притримав презирливу посмішку — все одно він би її не розгледів.

— Так! Причому, не особливо напружуючись. І ще одного з нових. Але у мене проблеми з реактивами — на армію небіжчиків я якось не розраховував. Який ідіот їх всіх підняв?

У відповідь я почув мовчання: визнавати свою глупоту чистильник не хотів, а заперечити не мав як.

— Добре, проїхали. Сидіть, де сиділи. Я відвезу хлопчика на найближчу ферму, а зранку повернуся. Обговоримо питання оплати.

— Михас цілий?! — Почувся стривожений жіночий голос.

— Так. Ви його матір?

— Михас! Я повинна його бачити! Я мушу його бачити!!

Почувся шум боротьби. Ну, починається… Треба линяти звідси і дати їм перебіситися до ранку.

— Коротше кажучи, ми їдемо дорогою на схід.

— Михасе!!!!

Мені довелося підвести дитину до будинку і дати жінці виплакатися. Хлопчик тримався на диво спокійно і дуже серйозно вмовляв маму зачекати до ранку. Коли ми йшли геть, вона все ще ридала.

— Вона у тебе що, з білих? — поцікавився я, розвертаючи тушу мотоцикла.

— Ні. У мене дідусь — білий маг.

— А, тоді зрозуміло. Сімейне!

— Що — сімейне? — образився хлопчик.

— Нерви слабкі.

Отримавши мою команду, магія мотоцикла вдихнула жар у циліндри, крутонула вал, двигун заревів, з фари вдарив сліпучий конус світла.

— Тримайся міцніше! — скомандував я, і ми покотилися вперед, супроводжувані швидкою тінню немертвої собаки.

У маєток я більше не повертався і було абсолютно правий — плювати на гроші, свобода дорожча! Зранку мені здалося немудрим дозволити чистильнику бачити моє лице: так і до розбирательств із НЗАМПІС недалеко. Я пояснив хлопчикові, що нежитів у маєтку більше немає, а з іншим поліція сама розбереться, і строго наказав нікому не казати про собаку.

— Якщо тільки не спитають зовсім прямо — брехати негарно.

Він з розумінням кивав.

Господарі ферми, стривожені звісткою про напад ґулів і обнадієні моїми запевненнями, що тепер все буде добре, погодилися доглянути за дитиною і дати знати про все, що сталося, у поліцію. Вже на півдорозі до траси, здалеку, я розгледів колону військових вантажівок з логотипами НЗАМПІС, яка котилася в хмарі куряви назустріч, і одразу повернув у кущі — відновлювати знайомство з улюбленою конторою мені зовсім не хотілося.