Житіє моє

Неймовірно тонкі, напівпрозорі сторінки були захищені такою кількістю магії, що стали подібними до листів металу — пружними і твердими. Жовтуватим фоном бігли сині закарлюки рукописного тексту, жодної магічної руни, схеми чи знаку там не було, деякі букви щось нагадували, але смисл слів все-одно залишався загадкою. Певно, це одна з тих давніх реліквій, про які говорила місіс Клементс — ті самі сто тисяч, але не в облігаціях, а одним шматком. Не знав, що дядько часом гендлює раритетами! Пояснення всьому повинно було ховатися у листі, але вивчати його часу не лишалося — поки лазив до сховку, вантажівка НЗАМПІС перемістилася з перевалу до села, мене чекали вдома, і в будь-який момент якісь невгомонний родич міг з’явитися сюди. Пора повертатися

Але з цією книгою треба було щось вирішувати: через неї вбили людину, намагалася вбити мене і хтозна, що ще можуть утнути. Везти її в багажі мені неймовірно не хотілося, одначе, був і інший спосіб… Я вклав папірчики і відірвану від обгортки адресу між захищених магією сторінок, все заново запакував і запхав межи зуби Максові з наказом віднести у мій редстонський гараж. Такий спосіб транспортування видався мені найбільш безпечним: серед кущів і каменів його ніхто не помітить, а помітить — не впіймає. До того ж, на зомбі не написано, чий він.

Все, тепер можна їхати! Зі спокійною душею і чистою совістю, правда, хворими нервами — всю дорогу до села у мене чухалися долоні, свербіло між лопатками і хотілося підскакувати, як Лючик (ентузіазм білих заразний). І нікому ж не розповіш…

Повернувшись додому, я знайшов там шефа Гарліка, який на веранді пив чай із залишками вистиглих млинців (дз-з-з — бджоли дременули геть). Ганьба! У мою відсутність моя мати в мене вдома приймає чужого мужчину і годує його моєю їжею! Але перше, ніж я встиг нахамити начальнику НЗАМПІС, мама спритно виставили переді мною тарілку з омлетом. Чорна натура тут же дала відбій — мій шматок був більшим. Гарлік кисло подивився мені в тарілку, але качати права не став: так, він — старший, зате я — у себе вдома.

— Бачу, ти поправився.

Я дозволив собі проковтнути шматок, і лише тоді відповів:

— Цілком!

— А ми знайшли тих убивць, — Гарлік зробив багатозначну паузу — шкода, допитати не вийшло.

Я відчув, як омлет застряг у мене в горлі. Гм. Цікаво, чим вчора займався Макс? Зовсім не слідкую за своїм зомбі.

— Вовки?

— Ні, Шерех.

Значить, падлюка, недалеко відійшов. Чує моє серце, мене, гад, дожидався!

— То, видно, були не місцеві, — пояснив Гарлік, не дочекавшись моєї реакції, — приїхали з вечора, сподівалися вночі піди в село. Тут їх нежить і заламав.

Та-а-а, піти на діло вночі в Краухарді міг лише дикий житель великого міста. Що ж, тепер ті, хто бачив мого собаку, нікому про нього не розкажуть. Чудово!

— Як прикро, — промуркотів я, повертаючись до їжі.

— Не дуже ти вже і засмучений, — помітив Гарлік.

— Зовсім не засмучений, — підтвердив я, не перестаючи жувати. Мама тихенько зітхнула, і мені довелося пояснити їй свою позицію: — я ж знаю, що дядько відчував перед смертю. Шерех — це навіть надто гуманно!

Тільки не розпатякати шефу, що я з Шерехом знайомий.

Джо обережно заглянув на веранду: двоє чорних магів нараз — це було занадто для його нервів.

— Ну, тоді я пішов, — Гарлік піднявся, — звертайтеся, якщо що.

Мама обережно кинула.

— Це він про що? — підозріливо запитав я, коли шеф НЗАМПІС зник з наших очей.

— Вони остерігаються, що інтерес до Ґордона перейде на нас, — спокійно відповіла вона.

Непереконливо. Хоча… чого б це мама мені брехала?

І я викинув Гарліка з голови — у мене і так занадто багато вражень на сьогодні.

Організувати зустріч, яку вимагав координатор, у Паровоза не вийшло: передбачливий студент повіявся з міста якраз тоді, коли начальство висловило свій до нього інтерес. Капітан навіть подумав про те, чи не зв’язатися з краухардським відділом НЗАМПІС, але не став: в цих байках про кругову поруку і змову тамтешніх чорних є немалий резон (наприклад за всю свою історію жодного чаклуна вони не впіймали). Залишалося чекати, коли це непорозуміння повернеться у Редстон своїм ходом.

Містер Сатал відреагував на невдачу емоційно:

— От….! Наступного разу щоб я про все чув першим, зрозуміло?

— Так, сер, — не став сперечатися Паровоз.

Зустрічі на вищому рівні стали регулярними, і капітан Бер змушений був ходити на них сам — після розмови зі старшим координатором його підлеглі надовго втрачали працездатність.

Важко сказати, чи була від цих нарад користь. Координатор бажав знати про все, що стається в Редстоні, тільки в Редстоні і більше ніде. Іноді Конрад Бер питався сам себе: а чи не є обстановка в його місці чимось унікальним? І чи не ставалося десь щось подібне раніше.

— Новий інформатор дозволив нам вийти на Старця, який діяв у південно-західному районі. Самого Старця, він же Годован Боберрі, затримали за незаконну магічну практику.

Яскраво виражений жрець, мав кількох учнів, трьох ми затримали.

Координатор задоволено кивнув: