Житіє моє

В день від’їзду я прокинувся дуже рано, після довгого, з подробицями, сну, в якому я налагоджував якісь дивні алхімічні конструкції, що могли літати, при цьому, без крил. Цікаво, як? Розбудив мене запах свіжих млинців, ну і ще Лючик. Мій брат помітно підріс і гасав садом з якоюсь проблемою, суть якої міг зрозуміти лише білий. Може, він вирішив, що мишкам тісно у нірці? Треба йому кота подарувати…

Але повалятися в ліжку мені не дали.

— Сніданок! — долинув знизу мамин голос.

Та йду уже, йду. Вереск і тупіт натякнули, що за столом я буду не першим. А ось це погано! Спішно вбравши штани, я бадьоро викотився з кімнати.

Не дивлячись на ранню годину, всі вже зібралися.

Джо з задоволеним виглядом сьорбав молоко з пивного кухля. Для маленької Емі млинці були тільки приводом — вона злизувала з них варення і просила покласти ще (сподіваюся, мама зуміє потім її відмити). Лючик від збудження взагалі не помічав, що він їсть (дивовижно активна дитина). Бджола, одразу як я з’явився, з незадоволеним дз-з-з залишили цукорничку:

— Ми що, поїдемо на станцію всі разом? — на всякий випадок уточнив я.

— Угу, — благодушно кивнув Джо.

Плани міняються. Вантажити Макса на поїзд при всіх я не наважувався, Джон навряд чи стане лізти у мої справи, а от маленька Емі напевно захоче помацати «пухнастика». Чує моє серце, доведеться собаці-зомбі шпарити додому пішки. Нічого, Макс — звірина розумна (я інколи навіть дивлюся, наскільки), впорається.

Лючик з гріхом пополам заштовхав у себе вміст свого тареля і почав уже майже ритуальну розповідь про нову школу, друзів, якогось білого мага (чи це у нього борода біла?). Я, з розумним виглядом кивав і налягав на гаряче — купка млинців швидко зменшувалися. Братика не бентежило, що всі свої переживання він уже мені був виклав разів двадцять, ми якраз підійшли до найприкрішого моменту (ровесники не вірили, що його брат — чорний маг), коли вулицeю з жахливим гуркотом промчала вантажівка з емблемою НЗАМПІС. Всі, не змовляючись, проводили її поглядом.

Це що, нові клоуни, чи шеф Гарлік у гості приперся? У мене там зомбі бігає…

— Ти молодець! — звично оголосив я Лючикові (маленьких білих треба частіше хвалити). — Я до дядька зганяю, замок повісити забув.

Всі з розумінням покивали.

Першим ділом — Макс. Мій двічі-рятівник перестрів мене на околиці села: пес-зомбі шурхотів у траві (пильнував на варті) і клацав пащею на метеликів, а я неквапно трюхикав стежкою, насолоджуючись загальною гармонією буття. Та вантажівка, що проїжджала зранку, блищала емблемами на півдорозі до перевалу, майже біля самого виходу з долини. Що і на краще — ситуація була з тих, коли компанія бойових магів поряд зовсім ні до чого.

Так, значить, на повістці денній — миші. І доведеться таки мені через них лізти до яру — в нижній частині схилу печаті були в повному порядку. Я свідомо так довго затягував з цим — все намагався зрозуміти, чи не з’являться у мене якась не здорова цікавість до місця, де з’являвся Шерех. Ніби, ні. До того ж, день був на диво ясним для Краухарда, в таку ранню годину промені сонце навіть трошки торкалися даху гаража, прослизаючи в шпарину поміж скелями. Повісивши на двері стодоли замóк-колодку, я свиснув Макса, і неохоче побрів туди, де так нерозумно дозволив піддати своє життя небезпеці. Не всякий чорний допустить таке навіть на п’яну голову!

Тепер знайти місце, де вбили дядька, було легко: на каменях з’явилися жовті прапорці — поліцейські, по мірі можливості, намагалися позначити позу, в якій свідки знайшли тіло. Зрозуміло, чому ті двоє тоді злякалися — до місця, де вони напали на мене, звідси було кроків двадцять. Все виглядало так, ніби старий упав, підіймаючись догори схилом, тобто, повертаючись з яру до гаража. З іншого боку, його могли туди просто скинути.

Я заглянув донизу, уважно відслідковуючи, чи не з’явиться у мене невимушене але сильне бажання одразу рухатися туди. Промоїна була глибокою і темною, а місце, куди сонячне проміння ніколи не попадає, за мірками Краухарда, однозначно є нехорошим, навіть якби Шерех там і не з’являвся. Чи може причина проблеми з закляттям знаходитися там? І якого біса мені здалося це закляття?

Але миші — вічні вороги алхіміків. Вони гризуть ізоляцію, роблять гнізда в найважливіших частинах машин і серуть в паливну олію, псуючи її назавжди (це все не рахуючи тупоту і писку по ночах). Ніколи не забуду, як я колись виявив дохлу мишу у молоці — досі млоїть від виду білих рідин.

Гризунів — на мороз!

Я пройшовся вздовж яру взад-вперед. Лінію печатей було добре видно навіть зверху, серед старих каменюк чітко вирізнялася одна новіша і з інакшого матеріалу — хтось прямим текстом пропонував мені туди спуститися. Хто? Чому я вирішив, що це був дядько? Випадково залізти в таке місце не можна — притомні діти в таких закавулках не граються, а непритомних в Краухарді нема. Може, варто все-таки покликати Гарліка?

І позбутися скарбів, якщо вони там? Ха!