Житіє Моє

Він вийшов наперед, загородивши мертвяку дорогу, навколо його рук затанцювали невидимі простому окові нитки, ціле мереживо чорного шовку. Ось вона, істинна магія! Коли плетіння було готове, Містер Сміт жбурнув його вперед, ніби ловецьку сітку – та моментально оповила тіло мертвого смотрителя, після чого воно стало осідати донизу. Ніщо більше не тримало його, кості прорвали шкіру, і на землю брьохнулося смердюче, вкрите бульбашками місиво.

- Рухаємся, рухаємся, рухаємся, - бурмотів Сміт, знову беручись за охоронця...

Нужди особливо нас вмовляти не було, рушили ми одразу. Я збагатився видовищем чорного мага, який займається ворожбою, а зачарована Шерехом компанія трохи протверезіла – пов’язати їм руки і всадовити у шлюпку не завдало ніякого клопоту. Коли катер підібрав нас, сонце уже торкнулася води, і Острів Короля пірнув у глибоку тінь. Всім без слів було ясно, що з цією експедицією покінчено.

Думаю, ті, хто закладався на Короля, були праві – він і справді вміє за себе постояти.

Ми залишали проклятий острів, нікого не втративши і нічого не здобувши, якщо не вважати прибутком життєвий досвід. Вражених Шерехом людей міцно зв’язали і закрили в трюмі, команда робила відвертаючі знаки в наш бік. Дядько виглядав так, ніби особисто нас всіх порятував і набив пику самому Королю. Місіс Клементс весь час до бухти Транка (шість годин повного ходу) проридала на плечі містера Сміта. Він гладив її по голові і шепотів на вухо щось ласкаве і заспокійливе. Я так і не наважився запитати, які у них між собою стосунки – є запитання, за який чорний маг, не задумуючись, дає в рило.

Глава 6

Рано вранці наступного дня наш катер входив у Бухту Транка, вивісивши на щоглі сигнальні прапорці і подаючи тоскний одноманітний сигнал «чумної тривоги». Крізь ранковий туман переблимувалися вогниками вартові вежі, а не вході в фарватер нас зустрічали залізні ворота, які одразу нагадали мені Кейптауер. Правда, ці ворота були відчинені. Капітан катера нервував, Містер Сміт нетерпляче постукував по поручнях, а персоналові карантину знадобилося добрих півгодини, аби попрокидатися, помітити нас і вказати кораблю місце біля причалу.

Всупереч очікуванням, в Бухті Транка наша поява сенсацією не стала.

Начальник карантину і за сумісністю шеф місцевого відділу НЗАМПІС сприйняв звістку про смерть смотрителя Юдолі з похмурим фаталізмом:

- Казали йому: «Забирайся звідтам, поки ще голова на плечах, - а він: Усе під контролем, усе під контролем!»

Я співчутливо кивав, дядько розуміючи гмикав: для чорного мага визнати, що він з чимось не впорається – справа абсолютно немислима. Шеф НЗАМПІС, був давнім приятелем дядька Ґордона і людиною здравомислячою, тому після появи в карантині, нас одразу ж зарахували до умовно здорових і задіяли в роботі на правах вільнонайнятих санітарів. Чорних магів серед персоналу було на диво мало, шеф Гарлік вічно страждав від нерозуміння і відводив душу, щовечора запрошуючи нас двох на чай.

- Будете виганяти Шереха?

- Так де його тепер знайдеш!? Ця гидота напаскудить і одразу ж киває п’ятами. Ні, підберемо останки і законсервуємо споруди. Після такого столичне начальство більше не зможе цьому перечити.

- Як же там раніше люди жили? - дивувався я.

- Раніше... Три роки тому нас закривати збиралися – пацієнтів не було, а зараз он корпус новий піднімаємо – місць не стає. Ми не раніше, ми тепер живемо.

Сперечатися з шефом Гарліком було складно – він знав надто багато і про все на світі.

Для мене двадцять вісім днів у Бухті Транка були справжніми канікулами – повний пансіон, зручні номери і насичена культурна програма. Шеф Гарлік виявився знавцем Краухардського фольклору і людиною товариською, що для чорних велика рідкість. Він охоче коментував все, що ставалося, не задавав зайвих запитань з приводу наших з дядьком занять з Джерелом і навчив мене найпростішого ритуалу вигнання (так, просто, на всякий випадок). До чого ж простіше жити, коли в керівництві всі свої!

Мамі я написав листа, в якому втішив її тим, що роботи на Острові Короля ми закінчили, і поскаржився, що з поверненням доведеться трішки зачекати (знати про карантин їй було ні до чого). Між тим мої теоретичні знання про нежить швидко обростали практичним наповненням: нас запрошували для прийому новеньких і усмиряння особливо буйних – тільки чорний маг здатен правильно відреагувати на вибрики враженої потойбічною заразою свідомості. Мені діставалися діти. Багато-багато дітей з блукаючими посмішками, рвучкими рухами і непередбачуваною зміною настроїв. В кожному з маленьких пацієнтів мені марився Лючик, і від цього всього я якось дуже чітко зрозумів, що мою білу родину треба з Краухарда вивозити геть.