Житіє Моє

- Дітки до нас із Долини Бранда ідуть, - пояснював шеф Гарлік, - там за останні десять років ціле місто виросло, багато чужих понаїхало. Тепер правила спілкування з нежитями доводиться викладати в школах як основний предмет. Я би і раніше починав, але батьки проти (нестійка дитяча психіка і все таке). Так от, тепер діточок до нас везуть, а дорослі – ті на місті здихають, тому що діло знають гірше, ніж малеча.

Ну, принаймні, в тому, що стосувалося знання правил, я міг за Лючика зі страху не труситися.

За добровільне сприяння НЗАМПІС нам нарахували зарплатню санітарів (одна крона на день); разом з двадцятьма кронами, отриманими за неповні два тижні експедиції, вийшло майже півсотні. Зауважте – зароблені чесною працею! Моїх фінансових труднощів ця сума не вирішувала, і я почав плакатися дядькові на свою гірку долю. Як могло статися, що чорної маг не залишив синові ніякого майна?

Дядько знизував плечима:

- Якщо хочеш, я попрошу Гарліка дізнатися, чому так вийшло. Я останні роки з твоїм батьком особливо не контактував, але ти правий, якось дивно виходить. Ну, припустимо, ще я – посередній алхімік, але от він був справжній маг, крутий і чорний. Що ж у них там сталося?

Ні, все-таки добре мати друзів, хоча для чорних це скорше виняток, ніж правило.

Додому ми повернулися, коли до кінця літніх канікул лишалося менше десяти днів. Джо кудись забрав вулики (хоча бджоли в саду літали), але тепер мені було на них уже плювати – тепер я був справжнім чорним магом, крутим і хоробрим.

Час, що лишався до повернення в Редстон, я провів зі смаком: ганяв на мопеді, лякаючи корів, розповідав молодшеньким байки про Острів Короля (байки не мали нічого спільного з реальністю), допомагав дядькові в майстерні розгрібати накопичені за місяць справи і збирав чутки про все, що діялося в Краухарді. Шеф Гарлік був правий: ситуація досить сильно нагадувала повернення легендарних часів. В кінці кінців, я наважився поговорити про це з вітчимом.

- Джо, тут до мене доходять чутки, що в Краухарді останнім часом неспокійно. Треба би вам перебратися кудись поближче до Редстона, ну, або до столиці.

Він лише зітхнув:

- Треба би. Але у нас нема грошей на переїзд, Томасе, навіть якщо допустити, що я там одразу знайду роботу.

- Ну тоді хоча б Лючика звідси відіслати. В пансіон якийсь чи, може, у тебе родичі є.

- Я думаю про це.

Я поклав на стіл своїх чесно зроблених півсотні.

- Ось! Повернуся в Редстон, ще надішлю. Думай інтенсивніше.

Він ніяковів і не спішив брати гроші. Ще одна біла неміч на мою голову!

- Ну, що ще?

- Ти так турбуєшся про сім’ю, стільки робиш для молодших.. А я ж так і не вибачився перед тобою!

- За що? - не зрозумів я.

- Я вдерся в твій дім, зайняв місце твого батька.... Напевне, ти сердишся на мене.

Я зітхнув. Як це типово! Білий маг до останнього буде міряти всіх своєю міркою. А здавалося – емпат.

- Вам що, не читали лекції про психологічні відмінності?

- Читали, звичайно. Я завжди намагався... ну... ставитися з розумінням...

Але до кінця все єдино не розумів.

- Якби батько проводив удома достатньо часу, щоби я зміг його запам’ятати. Якби ти прийшов у наш дім, коли мені було вісім років, а не одинадцять. Якби ти намагався читати мені моралі. Якби ти заборонив купувати цей чортовий мопед. Якби ти завів цих довбаний бджіл до того як я поїхав вчитися... Коротше кажучи, якби ти зробив все інакше, я зненавидів би тебе до глибини душі. А так... Мені здається, що справжні батьки теж не завжди розуміють своїх дітей, але все якось обходиться.

Він посміхнувся.

- Ти став старшим. Мудрішим.

- Є трохи.

Залишилося ще роботу знайти. Ох, гроші...

День від’їзду до Редстона вийшов гамірним і безладним. Напередодні я з’їздив на вокзал і влаштував невелику махінацію: мій купейний квиток дістався невідомому щасливцеві, а мене чекало повернення в Редстон на перекладних. Це було не цілком легально, зате у мене з’явилося зайвих вісімнадцять крон. Погано лише, що час на дорогу виріс удвічі. Мама силувалася підкинути у мій рюкзак потерту торбинку, що чимось побрязкувала, а я її вперто звідтам виймав.

- Синку, візьми на дорогу!

- Грошей не треба! - категорично опирався я. - Вам вони потрібніші. В місті завжди можна заробити.

Знати би ще як.

В останній момент виявилося, що на Дикій Заставі потрібний мені потяг не зупиняється, і дядькові Ґордону довелося везти мене своїм драндулетом через два перегони. В цьому був плюс – сопливого прощання вдалося уникнути, і мінус – ще раз поспілкуватися з мамою про батька я не зумів.