Житіє Моє

- При чому тут я? - здивувався капітан. - Постраждалі заяв не пишуть, господар забігайлівки готовий відступитися, якщо йому заплатять за ремонт. - Правду кажучи, благородство винуватців конфлікту Бера приємно здивувало. - Ваша родина досить заможна, так що до суду справа, скорше за все, не дійде. Але нагляд до кінця життя ваш син собі забезпечив.

- Це перешкодить кар’єрі хлопчика...

- Цей хлопчик мало півкварталу не знищив! Чорним за таке покладено Кайдани Вибавлення або армійський контракт. Без терміну закінчення, між іншим! А ви тут про кар’єру... гм... говорите.

Різольті помовчав.

- Це через мене, - видушив він з себе, нарешті.

- Так! Але не в тому смислі, про який ви думаєте. Ваш приклад вклав Леону в голову думку, що абсолютних заборон не існує. З цією спокусою він буде боротися решту життя, тому нагляд – найменше зло, яке його чекає. Сподіваюся, наше втручання не запізнилося.

Після такої суворої відповіді Різольті заткався, і Паровоз про це анітрохи не шкодував. Чому деякі сприймають його слова, як одкровення собаки, який заговорив? І це білі, які, по ідеї, за найбільш горилоподібною зовнішністю зобов’язані вміти бачити суть.

До кінця відведеної на допит години залишалося ще двадцять хвилин.

- Що би ви хотіли знати? - тихо поцікавився Різольті.

Бер не мав ніяких ілюзій: навряд чи затятий сектант розклеїться настільки, щоб виказати своїх соратників. Тому Паровоз запитав його про те, що давно його цікавило:

- Навіщо ви це робите? Завжди хотів про це запитати.

Різольті криво посміхнувся:

- Вам цього не зрозуміти.

- А ви мене випробуйте.

- Уявіть собі світ, в якому Потойбічне не отруює людям життя. Світ, нехай без магії, але зате простий і зрозумілий, такий, в якому можна без страху гуляти під місяцем і входити в темні кімнати, спати без того, щоби оточувати себе захисним периметром...

Бер задумався. Запропонована Чудесником реальність вимальовувалася в його голові досить чітко.

- І чому ви вирішили, що такий світ буде чимось відрізнятися від цього? До речі, якщо суспільство втратить необхідність забезпечувати громадян житлом, міста наповняться волоцюгами і нічними бандитами. Навряд чи ви зможете спокійно гуляти під місяцем так чи інакше.

- Ви не розумієте...

- Все я розумію! Така людська натура, вона від зникнення магії не зміниться. Чи людей у вашій казці не передбачається?

Чудесник не відповів.

- Добре. - Паровоз ляснув долонею по коліну (ситуацію з підвалом можна було толкувати, як привід закінчити цю комедію нафіг). - Радує, що виясняти, який світ кращий, нам не доведеться. З сектою покінчено!

- Ви помиляєтеся, - ледь чутно проказав сектант, і Бер перетворився на слух. - Вам вдалося розгромити послідовників Посвяченого Хаіно, але далеко не всі поділяли його погляди. Є Посвячені, які відмовилися складати клятву вірності його справі, в роботі нашої організації вони участі не брали.

- Де? Скільки їх? - хрипко перепитав Бер.

- Я не знаю, - спокійно відповів Чудесник. - Мені відомо лише, що троє з них живуть за межами Інгерніки, так що дотягнутися до них у вас не вийде. Братство буде жити!

Сектант подивився на Бера зі стриманим торжеством, у скроні капітана знову запульсувала крижана голка. Паровоз уявив собі останні двадцять років, які повторюються знову і знову: несправжній спокій, марне борсання і неповна перемога. Дивлячись в очі Чудесника, він дозволив собі побачити таке майбутнє, усвідомити його і... він посміхнувся.

- Ну, цього разу вас встигли зупинити до того, як ви встигли серйозно комусь зашкодити. Хоча навряд чи ваш Хаіно наслідує приклад Саларіса і прийме отруту. А на той випадок, якщо у вас є якісь там ілюзії, запам’ятайте: ми теж не збираємося нікуди зникати.

Філософ-сектант сердито стиснув губи.

Сказане Різольті було єдиним цінним фактом, який добув Бер за весь час спілкування з в’язнями. Логічно, що і заплатив він за цей факт дорожче за все. Окреслена Чудесниками картина раз за разом поверталася в його думки, але цим Паровоз особливо не турбувався – він знав про здатність деяких емпатів пропихати в свідомість людей нав’язливі ідеї. Це як нежить – само пройде.

«Є речі, на які можна вплинути, а є стихія. Картатися тим, що або буде, або не буде – не наш шлях. Хіба я не роблю все, що можна? Ну, так нехай буде все так, як буде! Сил нема, дістали вже...»

За дивним збігом обставин головний винуватець страждань капітана знаходився за пару кілометрів від нього. На лавиці в привокзальному сквері сидів старий чоловік, зовсім не подібний на свої недавні портрети. Безліч прожитих років наче скористалися хвилинним потрясінням і наздогнали мага: його обличчя пробороздили глибокі зморшки, вицвілі очі підсліпувато мружилися, тонкі, майже прозорі зап’ястя помітно тремтіли. Поряд з ним на край лавиці спиралася зручно вигнута палиця – незвичний, але абсолютно необхідний предмет.