Житіє Моє

- А тепер – вниз! - скомандував я, забираючи мотузку в голема.

- Що означає «вниз»? злякано відсахнулася міс Фіберті.

- Найцікавіше знаходиться на п’ять ярусів нижче. Шахта аварійного підйомника – єдиний шлях, інакше доведеться ламати перегородки.

Це мені теж люб’язно підказав мертвий контролер.

- Томасе, а це обов’язково? - сполошилася моя помічниця.

- Не турбуйся, Кларо, тут є сходинки. - Я продемонстрував, де саме вони знаходяться.

- А назад як? - раптово захриплим голосом поцікавилася міс Фіберті.

- Теж сходинками. Але, якщо тобі важко, ось він зможе підняти тебе на мотузці!

Голем бадьоро кивнув, підтвердивши мої слова. А що? Чистильнику я б свою шию не довірив – у нього альпіністської підготовки нема.

- Ти вже вибач мене, Томасе, я знаю, ти хотів як краще, але... це вище моїх сил!

- М-да, вся моя хитромудра комбінація летіла зомбі під хвіст. Хоча…, а хто мені прямо зараз може перешкодити?

- Добре, ти не хочеш, але мені туди потрібно, я там речі залишив. Почекаєш мене тут? Я спробую повернутися швидко.

- Звичайно!!!

Не чекаючи заперечень від провідника, я намацав першу сходинку і почав спуск. Готовий закласти свого зомбі, що чистильник за мною не полізе – полінується. Приємно мати справу з чорними магами – ми такі передбачувані.

Внизу пам’ять контролера стала голоснішою. Тепер мені доводилося нагадувати собі, що в курилці мене не буде чекати Білл або Боб, а в кафетерії, при всьому бажанні, не вдасться знайти пива. Мертвяка для ритуалу вибрали вдало – сторож знав усі входи і виходи, місця, де мій пропуск буде прийнято, і навіть мав підозру, у кого цей пропуск поцупили. Потрійні Круглі Ворота мене не цікавили – за ними знаходилася підвіска фокусуючого стержня. Я, наче насправді, уявляв собі величезну колону з темного кристалу (так, це було не скло!), яка йшла на сотню метрів униз. Ну чому мені не попався місцевий алхімік? Хоча, тепер я знав, що перед початком активної фази експерименту зайвий персонал вивезли.

Скоро оздоблення коридорів стало утилітарнішим, пояснюючі таблички щезли, а на підлозі з’явилися дві білі смуги з номерками, які вказували основні маршрути співробітників – генератор і лазарет (саме там щезли двоє згаданих Едом Руні «порятованих»). Місцевих лікарів сторож побоювався.

Я вибрав дорогу до генератора. Небіжчик був там один раз і добре запам’ятав великий світлий зал, де зі стелі випирала колона, якісь дивні агрегати і шлейф кабелів. Аварійні двері до генераторної відчинялися руками, я затиснув ножем механічний фіксатор на зовнішній стулці – не хотілося замикати самого себе в тамбурі – і взявся відкручувати внутрішній маховик. Шкіру залоскотало від присутності магії.

Я вже майже на місці...

Зайшов і мало не гепнувся головою об балку. М-да, надто я довірився пам’яті мертвяка, а з того часу тут багато що встигло помінятися. Величезний зал був захаращений до неможливості, зверху до низу. Звідусіль стирчало щось зайве: грубо зварені швелери, обрізані опори оглядових майданчиків і навіть купа битих світильників. Під ногами заскрипів пісок, який самою своєю присутністю ображав прийняті на «ла-ла-ла» порядки.

Все дивніше і дивніше... Я поправи ґніт на ліхтарі і почав обережно роззиратися.

Для початку варто відкинути алюзії чужої свідомості - тут у мене більше шансів розібратися у всьому самотужки, без допомоги сторожа, якому магічні вогники нагадували дискотеку. Посередині залу під загостреним кінцем фокусуючої колони билося справжнє Чорне Джерело. В смислі – огорнутий синюватими сполохами і обмежений низьким бортиком (порталом – підказала пам’ять) фонтан чорнильного мороку. Я і не уявляв, що ЦЕ може бути таким великим! Щось всередині в мені тягнуло і смикало, кликало зануритися в це потойбічне сяйво, але дебілів серед магів нема – не виживають.

Стін наче торкнулося легке спотворення, схоже на сліди присутності фоми, тим не менше, нежитів ніде не спостерігалося і не відчувалося. А далі – найцікавіше! Протилежна від дверей стіна було грубо розламана. На підсипці з глини і щебеню ржавіли рейки вузькоколійки і пара не піднятих наверх вагончиків. Навколо порталу і Джерела громадилося те, що я спочатку сприйняв за завал з броньованих плит (така недокінчена баня). Мені довелося двічі обійти це вздовж периметра і видряпатися на вцілілі опори, щоби зрозуміти – для випадковості, у цієї штуки надто регулярна структура.

Ну от, ось і він, переривач. Спостереження раз: він точно не є частиною первинної конструкції.

Я-то гадав, чому пізніші відвідувачі не знайшли хвилинки, щоби поховати труп контролера, а вони просто туди не ходили. Напевне, охорона комплексу не була розрахована на настільки глибокий підкоп. Не маючи можливості користуватися дверима і підйомниками, прибульці протягували переривач під землею частинами і складали в одне ціле вже на місці. Скільки праці на це потрачено! Чому же в них нічого не вийшло?