Житіє Моє

Я ніколи не захоплювався читанням біографій знаменитих бойових магів, але чув думку, що всі вони у своїй кар’єрі мали зовнішній спонукальний стимул. Переважно, наш брат якось знаходить компроміс між природніми інстинктами і розумною можливістю їх задовольняти (якщо з першого ж разу не влипає по-крупному), після чого досягає якоїсь рівноваги з буттям. Люди до всього звикають, навіть до сварливих, забіякуватих, злопам’ятних і безсердечних чорних магів, і життя налагоджується, рано чи пізно. Але деяким з нас не щастить. Якийсь непереборний потік обставин не дає їм влаштувати собі тепле гніздечко, натомість змушуючи до болісних неприродніх зусиль, таких як боротьба за владу, захист батьківщини, або покращення мистецтва чорної магії. А смисл? Замість такої простої емоції, як бажання бути головним, з’являється відповідальність за долю нації, турбота про тили або (збочення, тьху-тьху) правила техніки безпеки. Якийсь виверт психіки вимагає від нещасних проявляти характер гранично заплутаним способом. Висловлюючись поетично, вони чують голос Долі.

Так от, ніякого такого голосу ніхто не чує. У мене все почалося цілком буденно, з похорону.

Прийшла телеграма з дому. Це було дивно, оскільки кореспонденції я не чекав: на початку літа Джо двічі мені писав, пропонував приїхати, але я відкараскатися, пославшись на нову роботу. Невже він вирішив спробувати ще раз?

Телеграму було складено без спроб зекономити на розділових знаках (напевно, її відправляла мати), в ній дуже акуратно повідомлялося, що дядько Ґордон помер. Похорон через два дні. Не те, щоби це повідомлення виглядало неможливим (всі ми смертні), але незрозуміло, чому саме зараз? Минулого літа вуйко виглядав досить бадьоро, а маги взагалі довго живуть. Сильно журитися чорні в принципі не здатні, та і який сенс – всі ми десь там рано чи пізно зустрінемося. Інша справа, що я покладав на дядька деякі плани, і тепер їх всіх треба було міняти. І ось ще: чи погодиться шеф Гарлік розповісти мені те, що обіцяв вияснити для дядька?

В такому філософському настрої я прийшов на роботу, ледве відповів на привітання і сів медитувати над паперами. Всі креслення було закінчено ще тиждень тому, розрахунки перевірено і пере-перевірено, а виготовлення нових вузлів контролював Карл особисто. Мені було нудно і дуже хотілося взяти приклад з Полака – заховатися десь самому і подрімати. Напевне, збоку це виглядало, наче якась похмура відстороненість.

- Щось не виходить? - занепокоївся Йоган.

- Та ні, - відмахнувся я, - у мене дядько помер.

Даремно я йому це сказав. Білий почав квоктати коло мене, і через хвилину про те, що сталося, знав увесь офіс. Причому, від смерті незнайомої людини вони відчували більше скорботи, ніж я, котрий знав його все життя.

Полак постановив, що мені треба терміново брати відпустку і їхати на похорон. До похоронів мені був байдуже, але відпустку я хотів. Літо ж!

- А як ви тут без мене? – Хоча б для виду слід було поєрепенитися.

- Сім’я – це найголовніше! - суворо обірвав мене босс. - Модель працює, справа тільки в монтуванні, а з цим ми розберемося.

Чудово! А якщо у них знову щось не вийде, я буду далеко і не попаду під роздачу.

Щоби встигнути на місце вчасно, мені треба було їхати «прямо вже». По дорозі виявилося, що квиток на краухардський експрес залишився лише один, в купе класу «люкс», за диких сто двадцять крон, правда, з обідом. Я полегшено зітхнув, а касир здивовано повів бровою. Що тут незрозумілого? Ну, хапнув би я від жадності квиток у плацкарту, тоді пса-зомбі довелося би залишати в Редстоні, і хто його знає, як довго протрималась би накладені мною реанімуючі закриття. Повернутися і виявити, що місто на карантині було би... неприємно.

У потяг Макс попав як раз плюнути – під виглядом пакунка з хутром (просто неймовірно, як щільно можна запакувати тварину, якщо вона не впирається), а перед потрібною станцією достатньо було просто викинути його у вікно. Стрімко зібравши речі, я вже наступного ранку сидів у експресі, який їхав у напрямку Краухарда. На похорони я встигав упритул.