Житіє Моє

Організований наступ перетворився на метушливу втечу. Все-таки стан конфлікту для білих нехарактерний, а може, та дивна хвиля фатально порушила їхній самоконтроль. Хаіно не намагався зупинити бійців - в підземеллі їм робити вже було нíчого, - але йшов, не поспішаючи, зберігаючи залишки гідності. Проблемою став Сем: надивившись на смерть Адаріка, відчувши свою безпомічність перед підземними монстрами, коротун впав в стан заціпеніння, зазвичай, для людей нехарактерний.

«Так, наче він серед нас єдиний білий!»

Сем ледве переставляв ноги і не розумів простих слів, Лаванді доводилося буквально волочити його за собою. Вони йшли останніми, ще за три метри позаду щільними ладами наступали монстри.

Втікачі давно проминули надійні коридори, підлога відчутно здригалася під ногами півдюжини людей. Лаванда не помітила моменту, коли дрижання перейшло в погойдування, а до звучання кроків додався оглушливий тріск. Частина підлоги і стіна просіли додолу, відкривши провал невідомої глибини. Лавандо ковзнула похилою площиною, встигнувши загальмувати буквально на самому краю, а сем умудрився через край перевалитися, повиснувши на руках. Чудо, що Хаіно слідом не знесло!

Світло падаючого ліхтаря блиснуло вздовж хижого частоколу розірваних конструкцій. Біла мертвою хваткою вчепилася в незґрабного супутника.

- Допоможіть нам!

Підлога під Лавандою пружно вібрувала. Ваги Хаіно вона, звичайно, не витримає, але можна ж придумати щось ще! Однак думка Посвяченого спрямувалася кудись не туди – його погляд став відчужено-замисленим. Саме так Чудесник виглядав після зустрічей, на яких черговому сектантові підписували смертельний вирок. Схоже, він прийняв рішення.

- Підемо, Кассі, йому вже не допоможеш.

- Ні, ми підемо разом.

Сем гойдався над металевим хаосом, як сосиска на мотузці, і безуспішно намагався підтягнутися на руках. Для свого зросту він був досить важком. Лаванді просто не вистачало сил витягнути його нагору.

- Поверни бійців, зв’яжіть з комбінезонів мотузку!

На чолі Посвяченого з’явилася печальна складка. Він що, не збирається їм допомагати? Довге спостереження. за Хаіно помножилися в голові Лаванди на спалах інтуїції, її наздогнало РОЗУМІННЯ. Ось вона, причина всіх дивацтв! Діючи відповідно до своїх переконань, Хаіно колись втратив когось дуже для нього дорогого. І тепер біла натура, захищаючись від безумства, вимагає визнати жертви невід’ємною частиною реальності. Своєрідним благом. Він навіть не намагається цих жертв уникнути.

- Скількох тобі ще треба вбити, щоби визнати свою помилку?!?

На мить їй здалося, що вона достукалася до нього, що древнє безумство відступило, і перед нею не Чудесник, Великий Посвячений, а просто людина. Але мить минула, лице Хаіно дивно спотворилося, і він відсахнувся, канувши в темряву. Лаванда залишилася в товаристві двох монстрів і схлипуючого від страху Сема.

Закляття на розбитому ліхтарі розсіялося і чарівне блакитне світло вицвіло до чадного полум’я. Найближчий монстр зсунувся з місця. Поки біла прикидала, чи їй зовсім зімліти, чи просто заплющити очі, чудовисько розсипалося пилом і стекло в пролом, зафіксувавши собою падаючих людей, зігнені балки і майже розірваний метал. Лаванда відчула, що Сем більше не сповзає донизу, але руку юнака не випустила.

«Ну? І в чому ще Хаіно помилявся?»

Глава 52

Довго очікуване знайомство з «ла-ла-ла» якось одразу не вдалося. Обстановка залу, в який переніс мене хитрий підйомник, анітрохи не була схожа на підземелля виповзня чи зачеплений тліном, але все ще надійний купол Міста Набли. Десь будівельники зекономили чи поспішили, але тут все буквально розвалювалося під власною вагою. Не слабо, якщо врахувати, що підлогу було видно донизу поверхів на п’ять! Але хіба таке може налякати чорного мага? Я просто приніс якнайбільше дошок і мотузок.

Ви коли-небудь пробували залізти з ногами в хатинку з карт? Враження неповторні. Шлях до першого дверного отвору зайняв два дні. Блакитні зачаровані ліхтарі не давали можливості оцінити міцність конструкції на око, просуватися вперед доводилося, старанно все обмацуючи і простукуючи. Версія поганого будівництва знайшла підтвердження: варто було проминути якусь межу, як підлога перестала гнутися під ногами, а з-під обшивки проступили броньові плити, які я бачив здалеку на Острові Короля (зблизька вони виглядали ще солідніше). Чому було не використати їх з самого початку? Між іншим, структура може і провалитися, а нагорі ціле місто стоїть!

Хвалитися перед міс Фіберті було абсолютно нíчим – всі побачені мною приміщення були спустошені ще в доісторичні часи. Ніяких таємничих написів, забутих реліквій чи, принаймні, балакучих скелетів, ніде не знаходилося. Амулет-«прищепка» не давав відчути запах пилу, але на вигляд все було скучне, обідране і діряве. Скоро я став перед дилемою: пробиратися донизу, на рівень «мінус сто», на якому, на думку Акселя, повинні знаходитися конструкції древнього артефакту, чи займатися пошуками татового сховку. Справа вирішилася сама по собі – на третій день «ла-ла-ла» вирішила, нарешті, відреагувати на мою появу.