Житіє Моє

Родичі приїхали за мною усім скопом, на місткому драндулеті старости.

Лючик радів так, ніби я повернувся з того світу (майже правда), мама ридала у мене на грудях. Я, звичайно, чорний, і, безумовно, безсердечний, але отак запросто сказати всім «чао» у мене не вийшло – раптовий від’їзд не вписувався в ситуацію чисто логічно. Треба було погостювати вдома хоча-би тиждень (і нікуди не ходити ночами).

- Який жах, - вкотре повторила мама (дорогою вона трохи заспокоїлася, але за мою руку чіплялися так, ніби мене у неї от-от віднімуть), - і в будинок Ґордона хтось пробував залізти, шибки побили і пішли.

Я навіть знаю, що їх відлякало: треба мати фантастичну наглість, щоби двічі підряд з’явитися в місці, яке охороняє зомбі.

Що ж вони шукали? Напевно, не знайшли, інакше вдруге би не попалися. Маленьке, легке, розміром трохи більше за учнівський зошит, так, здається, описував шеф Гарлік? Тут моя фантазія не спрацьовувала: це могло бути сто тисяч в облігаціях або сповідь дружини прем’єр-міністра, хоча, за останнє навряд чи стали би убивати. Отрута все ще нагадувала про себе слабкістю і розфокусованістю, за коротку подорож додому я втомився так, ніби пішки пройшов весь Краухард з кінця в кінець. Джо навіть довелося допомогти мені роздягнутися. З семи років такого зі мною не ставалося! Так, я явно хворий, і домашній догляд мені не зашкодить, відпочину тиждень-другий – домашня їжа, повний спокій і не гівняну фабрику волочитися не треба. До заборони лікарів на ворожбу я ставився так, як і положено чорному – наплював, а відносно Шереха схилявся до думки, що він до мене дотягнутися не встиг.

Може ж людина сподіватися на краще!

Останній тиждень відпочинку вартував мені немалих нервів – власна слабкість дратувала, а думка про цінну штуковину, яка може дістатися іншим, доводила до повного шаленства (як це – своє віддати?). Весь вільний час дуже щільно розділився між пошуками тайників у дядьковому будинку під приводом розбору мотлоху і опитуванням свідків. Допроситися від жителя Краухарда (байдуже, чорного чи ні) однозначної відповіді на конкретне запитання може далеко не кожен поліцейський, але я був невблаганним, наче нежить. Дізнанню допомагало те, що іншого алхіміка в долині поки ще не було, з усіма своїми проблемами селяни змушені були йти до мене, і тут уже їм не було куди діватися. Листоноша згадав, що на посилці, що прийшла дядькові за два дні до смерті, була столична адреса. Старий випивака, який розбазікався на поминках, повідав, що дядько теж якийсь час жив у столиці і повернувся в рідне село років дванадцять тому, не пояснюючи обставин

Мама засмутилася «ти надто багато працюєш», Джо їй обережно піддакував. Я мило посміхався і підкидав вітчиму всяку роботу, яку лише міг придумати. Це була моя маленька помста за комах, які все так само літали садом. Зашкодити мені вони не могли, я передбачливо запастися амулетом, який відвертали бджіл, комарів блощиць і взагалі – будь-яких істот, що могли би зазіхнути на людське тіло, навіть Чвертка втратив бажання ляскати мене по плечах. Ось вона – істинна сила магії! Справа була у принципі.

Краще за всіх час проводив Макс – пес-зомбі блаженствував у високій траві, розважався, вивчаючи нори гризунів, і ганяв метеликів.

Вбивці більше не з’являлися.

Будинок старого алхіміка поступово порожнів. Першим ділом я перетягнув до нас на горище дядьків великий дубовий стіл – він подобався мені чисто естетично. В шухляді з інструментами я виявив шикарний набір шпергаків (відмичок), в спальні – таку ладненьку мельхіорову вервечку, обов’язковий атрибут чорного мага: в її намистинки можна було закласти парочку наперед заготованих чар, які могли без проблем замінити оперативне прокляття (скорше за все, маніпулювати потоками дядько не вмів). Моєю здобиччю стали робочі журнали старого мага, останній запис туди було зроблено двадцять років тому (я сподівався знайти у них рецепт того проти магічного засобу і підлити його в чай містерові Ракшату). Копатися в дядькових речах було неважко, тільки трохи сумно. Такі турботи відкривають нам саму суть смерті: ти йдеш геть, і вже нічого не можеш поміняти, все що було тобі дорогим, залишається на милість живих. Я зосереджено розкладав свої знахідки на три купки: те, що у сміття, те що для пам’яті, і те, що можна з користю застосувати самому. В кінці повинен був залишитися лише стерильний, позбавлений всякої індивідуальності будинок, куди на наступному тижні вийде новий алхімік. Чекати цієї події, від гріха подалі, я не став – хто знає, як сприйме чужинця моя злісна натура? Величезну валізу було вже зібрано, шикарний костюм чекав свого часу на вішаку, і мою совість турбувала лише справа, яка, проте, не терпіла подальшого відтягування: привести до ладу відвертаюче закляття навколо дядькового подвір’я, їх відсутність ставала помітною – в гаражі завелися миші. Коли я закінчу ще й це, дотримання традиції можна буде вважати закритим