Житіє Моє

Більшу частину дороги я благополучно проспав і на момент прибуття, не дивлячись, що ранок лише починався, був бадьорим і свіжим. З багажу у мене були дрібниці – маленький рюкзачок і невеликий плетений кошик – з не зумів втриматися і купив кілька сувенірів для матері і для молодшеньких, після чого мій фінансовий стан опустився до відмітки «нижче плінтуса». Провідник, героїчно стримуючи позиви позіхнути, послужливо протягнув на перон висувні сходи, допоміг мені спуститися і щиро побажав щасливої дороги – за межами потяга все заполонив густий молочно-білий туман.

Тільки занурившись у цю вологу пелену імли, яка ледь помітно дихала і клубочилася, я зрозумів, як же скучив за домом. Все, що мені подобалося в містах: дим машин, їх безкінечний рух були всього лиш сурогатом цього таємничого, обволікаючого псевдожиття. Жалібно свиснув невидимий в тумані паровоз, глухо клацнули стики вагонів при відправленні потягу, а я пішов вздовж перону попри напис «Дика Застава», попутно згадуючи, де саме тут повинен був знаходитися спуск.

Туман ледь помітно відліплявся від землі. Максимум, за годину від нього не лишиться і сліду, але поки що завдяки цій особливості я спочатку побачив ноги зустрічаючих, і лише потім розгледів їх обличчя. На мене чекали: пара жіночих мештів на низьких каблуках (простеньких і поношених), два чоловічі чоботи моделі «болота не боїмося» і чотири кінських копита. Саме за копитами я їх всіх і упізнав – нечасто зустрінеш тварину, у якої всі чотири ноги різного кольору.

- Привіт, ма!

З туману виступила жінка в темному в’язаному жакеті. Я впізнав би її всюди і завжди. Вона піднялася навшпиньки і цьомкнула мене в щоку:

- Привіт, Томмі! Як добирався?

- Чудово!

- Привіт, Томасе. Діти готуються до твого приїзду третій день, вся околиця вже знає, що їх брат повертається. Так що не дивуйся.

Перед тим як повернути очі до співрозмовника, я глибоко вдихнув, намагаючись швидко досягти того спеціального стану, який зазвичай використовував у спілкуванні з клієнтами: відсторонена доброзичливість, ввічливість без фамільярності. Впевнений, зараз це мені давалося краще ніж три роки тому. Поряд з матір’ю, посміхаючись, стояв ВІН – один з трьох на весь Краухард білих магів. Мій вітчим.

- Привіт!

- Поїхали, поїхали, – заметушилися мама і потягнула мене до візка.

Я упіймав себе на тому, що, малюючи в уяві цю зустріч, моя пам’ять хитромудрим кульбітом викинула з неї людину, з якою я був знайомий більше десяти років. Тобто, жодної думки про нього у мене навіть не виникало. Напевне, ось таким чином мозок не в стані побачити те, чого не розуміє. Він поліз на козли, мати сіла зі мною, а я, посміхаючись в нікуди, все ще намагався добитися відчуття впізнавання.

Чорні і білі ніколи не сходяться в одну сім’ю. Це два різних народи, різних всесвіти. Із спільних інтересів у нас була лише їжа, навіть спали ми по-різному. Про виховання я навіть не заїкаюся: вітчим навіть сперечатися зі мною не міг, взагалі, а вже покарати – просто нереально. З моменту нашої першої зустрічі (мені було вісім, а йому – тридцять два) він був для мене «Джо», а я для нього – «Томас» (спочатку навіть «Містер Томас»), при цьому, я завжди вважав себе старшим. І справа не у магічні метафізиці – чорний Талант в мені тоді ще спав, а його білий ніколи не був надто сильним. Склад характеру, світосприйняття, особистість – все як день і ніч.

Він любив сидіти біля вогню і читати книги – я з’являвся вдома тільки поїсти. Він пестив і леліяв клумби з екзотичними сортами стокроток – я ремонтував у стодолі газонокосарку. Він привів у наш дім добродушну конячку з волохатими ногами, яка з задоволенням возила усю родину на базар і в гості по вихідних – я на перші гроші купив тарахкотливий мопед, який відчайдушно ревів і смердів спиртом, і кожної вільної хвилини викочував його на доріжку перед домом і чистив, регулював, перебирав. Так ми і пиляли одне одному нерви довгих шість років після того як мама знову вийшла заміж. Тільки зараз, відучившись три роки в Редстонському університеті , я розумію в якому гнітючому кошмарі він тоді жив. Думаю, що день, коли я отримав запрошення від Фонду Роланда, був найщасливішим днем у його житті.

- Ну, як справи вдома? – я намагався бути ввічливим.

 – Добре, - мати знітилася, я терпеливо чекав на продовження, - Томасе, нам необхідно серйозно поговорити.

Коли вона називає мене повним іменем, це справді серйозно.

- І?

- У Лючика проявився талант, - вона глибоко зітхнула. - Білий.

- Вітаю!

А що ще я міг сказати? Юний білий маг – він як оголений нерв, повністю розкритий світові. Одне необережне слова, надмірно різкий погляд – і малюкові забезпечений душевний розлад. Потім він стане старшим, сильнішим, але зараз... І тут до нього в гості приїжджає брат-чорний.

- Ти розумієш... - знову ніяковіючи, почала мати.

Тепер, після трьох років у Редстоні, я справді розумів.

- Я буду обережним! - щиро обіцяв я.

Я – буду, а інші? Напевно, нема місця, яке сильніше НЕ пасує для маленького білого, ніж Краухард.

- А як же йому буде жити в наших місцях?