Житіє Моє

По хорошому, їм, взагалі, треба було звідси переїжджати, і вже давно. Мати знизала плечима:

- Ми намагаємося забезпечити умови, але з нашими прибутками на багато розраховувати не виходить.

- Невже батько нічого не залишив? Ні за що не повірю, що чорний маг не вмів заробляти на життя!

- Ти, напевно, не пам’ятаєш, при ньому ми так не жили. Заощадження були, але коли твій батько так несподівано… помер, мені не вдалося знайти, куди він їх вкладав.

Ідіотська ситуація.

- Раніше у нас була державна пенсія, але коли тобі виповнилося вісімнадцять, її перестали нараховувати.

І сім’ї з чотирьох людей залишилася тільки зарплатня шкільного вчителя.

- Тобі треба було сказати мені, я вислав би вам грошей!

Вона посміхнулася:

- Які гроші можуть бути у студента?

Справді, які в мене можуть бути гроші? Ох, гроші…

- Я би щось придумав! - Вперто заперечив є.

- Не кажи дурниць, тобі потрібно вчитися. Ти дуже талановитий! Батько пишався би тобою.

Хитромудрий план зі збільшення мого забезпечення накрився мідним тазом. Більше того, тепер у мене взагалі не вистачить духу брати у неї гроші. Це був удар… Але, якщо я і перейняв щось від білих, то це вміння ставитися до невдач по-філософськи. Дуже важлива риса! Що ж, буду просто відпочивати.

Конячка дзвінко цокотіла по каменюках, старенька бричка скрипіла ресорами. Туман потрохи блід, відкриваючи очам порослі мохом гранітні каменюки, криві ялини і зарослі переплетеного чагарника. Було літо, цвів в’юнок. Дорога пройшла невелику розколину, і перед нами відкрилися долина, досить широка, як на Краухард. На пологому південному схилі зеленіли сади, паслася на левадах худоба, весело блищали вікнами хатинки з дахами з бурого сланцю. Ще півгодини – і вдома!

Зустріч була шумною. Лючик підріс і, дарма що білий, кричав і стрибав за чотирьох. Його сестричка пам’ятала мене гірше і ніяковіла. Але в цілому... Практично, нічого і не помінялося. Все той самий сільський будиночок з акуратним живоплотом, спроби вітчима вирощувати рожі в кліматі, який підходить хіба для полину, нахабні кури по подвір’ї.

І тут в поле мого зору попали такі маленькі, весело розмальовані ящички, розкидані то тут то сам по садку.

- Що це? - здригаючись усередині, запитав я, наперед знаючи відповідь.

- Ну, розумієш, поки тебе тут не було, я подумав...

- Бджоли, - констатував я несподівано сиплим голосом.

Якщо на світі і були істоти, котрих я не зносив усією своєю сутністю, то це були мерзенні, дзизкучі, кусючі комахи. Так, мене чекає ДУЖЕ веселе літо.

Мама подавала на стіл на відкритій веранді. Я маю на увазі відкритій для всіх, геть для всіх. Крім гостей, яких ми очікували, на запах здобних булок і печених яблук з’явилися і гості небажані. Радість повернення було зіпсовано, я вже мовчу про апетит.

Бджоли поставилися до мене з підозрою. Маленькі авіатори з вдумливим дзижчанням облітали мене довкола, норовлячи поцілити у лице.

- Не бійся! - Вмовляв мене Лючик.

Білий маг – мене, ініційованого (!) чорного. Та якщо я хоч на хвильку розслаблюся... Навіть думати про таке не можна! Приборкувати своє Джерело я ще не вмію, друга спроба у мене може вийти гірше, ніж перша. Лекція жінки-поліцейського оживала у пам’яті з дивовижною яскравістю, особливо – ті фотографії, з клаптями. Треба тримати себе в руках, я не можу завдати шкоди людям, котрих, хай білих, хай дурних, але люблю. Але це було легше сказати, ніж зробити.

Мені достатньо було провести там півдня, щоб зрозуміти – ніч, коли щось задзижчить у мене над головою, стане останньою для всіх мешканців будинку. І це не жарт. Потрібно було терміново порадитися з чорним магом, на щастя, знайти такого в Краухарді було неважко.

- Ма, я зганяю до дядька Ґордона, скажу привіт. Він ще не виїхав?

- Куди він подінеться, старий зануда! - фиркнула мама. - Біжи-біжи. Він тут уже заглядав, цікавився, але бджоли його відлякали.

Бідний дядько Ґордон.

Моє бажання відвідати старого нікого не здивувало – він був мені ближчим за вітчима, фактично – другий батько. Для виховання чорного потрібен інший чорний, це аксіома, навіть прості люди не завжди можуть впоратися, не кажучи вже про білих. Це якраз той випадок, коли потрібно мати твердість відшмагати дитину, як сидорову козу, за ще, здавалося б, невинні витівки, поки вони не переросли у серйозну патологію. І не треба мені тут про крихку дитячу психіку, я знаю про що говорю! У якийсь момент вже починаєш розуміти, що вчинив неправильно, а сили впоратися з власною чорною натурою ще нема. Отримавши по дупі, даєш собі тверду обіцянку – більше ніколи! – і часом навіть дотримуєшся слова.