Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Перенісши Робінзона до Південно-Східної Азії і вдруге примусово висадивши його на берег, Дефо започатковує новий оповідний цикл. Він відправляє свого героя у подорож майже через весь Євразійський материк — від Індії, через Китай, Сибір і європейську частину Московії (як в Європі тоді називали Росію) до Архангельська. Більшу частину цієї відстані він долає суходолом, що дає письменнику ширші можливості для зображення звичаїв, побуту, релігії різних країн, звичайно, у межах своїх незначних можливостей. Часто побачене він співвідносить з тим, що існує в Європі, у зверхності якої над східним світом він непохитно переконаний. З нотками зневаги у тоні оповідає про пам’ятки самобутньої давньої культури (як про порцеляновий будинок), навіть якщо вони йому сподобались. Загальне ставлення до цієї країни презирливе: «Яка сила і велич китайців, такі ж самі і їх мореплавство й торгівля — нікчемні й безсилі проти європейських. Не краще стоїть справа з їх знанням, освітою та вправністю в науках. У них є глобуси й сфери, вони розуміють дещо з математики, а проте, коли ви спробуєте перевірити їх знання, якими короткозорими показують себе наймудріші з них». Критикує китайців він і з точки зору мислячої людини Просвітництва, яка вірить у розум і ставиться з презирством до забобонів. «Вони такі дивовижно темні, що, коли трапляються сонячні чи місячні затемнення, вони, гадаючи, що величезний дракон ухопив планету, зчиняють страшенний галас, б’ють у барабан й казани, щоб прогнати страховище, точнісінько так, як ми, коли заганяємо бджіл у вулик». Звичайно, можна посперечатися про справедливість усього сказаного про Китай. Та твір Дефо й не претендує на об’єктивність. Навпаки, в наміри письменника входить перетворити книжну географічну та культурологічну інформацію у нотатки подорожнього, надавши їм суб’єктивного звучання.

Назви портових міст, заток, річок, мисів тощо, які згадуються у «морських» частинах роману, як правило, добре знані європейцям, тому їх Дефо наводить із впевненістю. Топоніми ж внутрішніх районів Азії й особливо Сибіру та Московії далеко не завжди піддаються ідентифікації, навіть, якщо їх звіряти з картами та географічними довідниками — сучасними й дореволюційними. У частині, де йдеться про подорож Китаєм, власних назв мало. Причину цьому Дефо пояснює так: переходячи одну з річок, кінь Робінзона впав і скинув вершника, внаслідок чого його записи зіпсувалися, і він нібито тепер більше покладається на свою пам’ять. Щоб надати цьому переконливості, Дефо часто вдається до зворотів «наскільки я пам’ятаю», «якщо я не помиляюся» тощо. Вдається він і до риторичної фігури «умовчання», щоб замаскувати бідність своїх знань про Центральну Азію: «Я мовчатиму про могутні країни, численні народи, про великі пустині, крізь які мені довелось мандрувати...», і мотивує це тим, що його мета — «скласти звіт про свої власні пригоди».

У найменш досліджені європейцями землі він вступає, обігнувши Великий Китайський мур. Починаються величезні пустелі — відроги Гобі й пустища, якими кочують орди «монгольських татар». Та саме ці сторінки й мали найбільший інтерес для його сучасників, бо вони описували те, про що жителі Західної Європи мали дуже приблизне уявлення. Про Вест-Індію на час виходу роману Дефо вже було сказано багато — у тому числі в белетристиці. Про Сибір ще не писав ніхто.

Цю частину роману читали уважно, простежуючи за картою маршрут Робінзонового каравану, який, наскільки він піддається відтворенню, був таким: обминувши із заходу Китайський мур, Робінзон потрапляє до міста Ном, що на кордоні Китаю й Монголії, долає нічийні землі й вступає до Російської імперії. Перетнувши річку Аргунь, якою проходить російсько-китайський кордон, проходять берегом великого озера (схоже Байкалу), далі простує до Єнісейська і Тобольська. Перезимувавши у Тобольську, повз Тюмень і Солікамськ виходить до річки Вішери, відхиляється до верхів’я Печори і, досягши суднохідної Вичегди, що впадає у Північну Двіну, водою дістається Архангельська, де сідає на корабель і благополучно повертається додому.

«Тут, — пише він про землі за Єнісеєм, — ідолопоклонство і темнота панують скрізь, крім міських гарнізонів». Про звичаї корінного населення Російської імперії Дефо пише без тієї майже поблажливості, з якою він писав про тубільців західноєвропейських колоній. «...Це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилося бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни». Звертає на себе увагу означення «наші», вжите Дефо стосовно індіанців: вони давно вже стали частиною життя європейців. У відношенні Дефо до азіатів відчувається притаманна європейцям ще з часів Чінгісхана ворожість і недовіра, вона переноситься на всіх корінних жителів Східного і Західного Сибіру, незалежно від їхньої етнічної приналежності й віросповідання (Дефо називає усіх нехристиян, включаючи буддистів і мусульман, язичниками і варварами).