Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

В образі Робінзона критики традиційно підкреслюють, що він завжди і в усьому практичний буржуа, купець, комерсант. Дійсно, це одна зі складових образу, через яку реалізується його соціально-історичний зміст. Герой постійно заклопотаний переліком ним куплених і проданих товарів, підрахунком баришів тощо. Кому, як не купцеві, спало б на думку виводити дебет-кредит позитивних і негативних сторін свого становища на безлюдному острові, укладати угоду з Богом тощо. Проте, на відміну від Дефо — поета від комерції, який волів вести свої справи, не виходячи з кабінету, і якого скоріше жахали, ніж вабили перспективи далеких подорожей, Робінзон найвище поціновує у купецькій справі можливість побачити світ, що переважає зацікавленість у практичних результатах його починань. У ділові поїздки він вирушає насамперед «з невпинної потреби побачити світ». Відчутна й у першій книзі, ця грань образу Робінзона перетворюється на домінуючу у другій. Робінзон демонструє байдужість до комерції як такої, постійно наголошує, що вигоди від неї цікавлять не його самого, а компаньйона, який — справжній купець — «ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою», якби тільки, як він казав, ноги його годували. «А я, — пише далі Робінзон, — хоч і був уже літній, скоріше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не має охоти бачити двічі те саме». З психологічною достовірністю Дефо враховує не тільки вдачу, яка не змінилася, а й вік свого героя, який вносить певні корективи в його світосприйняття. З літами він мав стати мудріший і терпиміший.

Отже, перед нами шістдесятилітній Робінзон, він має родину і солідний капітал, і мав би бути щасливим, але «щоночі я бачив мій острів уві сні й цілими днями мріяв про нього», — зізнається він читачам. І Дефо споряджає його знову в дорогу.

Окресливши на початку книги образ літнього Робінзона, Дефо залишить його незмінним. На відміну від першої книги, де герой еволюціонує, у другій книзі він статичний, він втрачає роль ідейно-композиційного центру твору, усувається на периферію читацької уваги й перетворюється на спостерігача і коментатора ним баченого. Натомість виразніше промальовуються постаті другорядних персонажів, насамперед епізодичних, як, скажімо, тобольського дворянина, і основними стають подієвий та описовий плани роману, які швидко рухаються.

З композиційної точки зору друга частина аморфніша за першу. Дефо вдало маскує «стики» різнорідного матеріалу, з якого вона складається, проте уважний читач відчуває, що епізоди врешті-решт складаються у два оповідні цикли, механічно пов’язані між собою переміщенням героя до нового місця дії. Перший — повернення Робінзона на острів з розповідями про морську мандрівку. Певною мірою ця частина дублює першу книгу, зокрема її композицію, що нагадує триптих, у якому острівна епопея — центральна картина, а морські пригоди й перехід зимових Піренеїв — її обрамлення. Та наскільки блякло виглядає острів Робінзона у другій частині, куди поділася, говорячи словами Г. Мопассана, «ясна і гаряча країна», така дика й така затишна, така віддалена і така знайома. Якщо де й з’являється фальшива нотка у романі, так це тут, особливо в історії грішника, що розкаявся, — Віля Аткінса. Певною мірою вона є переспівом, але спрощеним і непереконливим, історії духовного і морального зміцніння самого Робінзона у несприятливих життєвих обставинах, під облагороджуючим впливом праці. Саме в цьому, а не в неточностях фактичного характеру — таких як, наприклад, соболі у пустелі чи ведмеді на островах Карибського моря, які полюбляють фіксувати дослідники роману, полягає відхилення від правди. Втім, сентиментальному англійцеві XVIII ст. ці сторінки могли і подобатися, інакше навряд чи такий чутливий до найменшої фальші Дефо увів би їх до свого твору.