Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Ми обмежились поки що тим, що, чекаючи світанку, посувались разом з палаючим кораблем. Аж ось, на превеликий наш жах — хоч цього й треба було сподіватись — розлігся звук вибуху, після чого рештки корабля відразу зникли під водою. Це було жахливе й справді нещасне видовище, бо, як я вирішив, люди з корабля або всі загинули, або кинулися в шлюпки й тепер одчайдушно носяться по океану, невидимі для мого ока, бо навколо була тьма. Але, щоб, по змозі, допомогти потерпілим знайти нас і сповістити їх, що корабель близько, я наказав скрізь, де тільки можна було, повивішувати засвічені ліхтарі й цілу ніч стріляти з гармат.

Близько восьмої години ранку ми в підзорні труби побачили на морі шлюпки: їх було дві. Обидві були повні народу й глибоко сиділи в воді. Ми помітили, що вони гребуть проти вітру, побачивши наш корабель, і докладають усіх зусиль, щоб звернути на себе нашу увагу.

Ми зараз же підняли прапор, почали подавати сигнали, запрошуючи їх до себе, розгорнули нові паруси й попливли їм назустріч. Не минуло й півгодини, як ми порівнялися з ними й прийняли їх до себе на борт. Їх було шістдесят чотири — чоловіків, жінок та дітей.

Ми дізнались, що це було французьке торговельне судно, місткістю триста тонн, яке йшло у Францію з Квебека в Канаді. Капітан докладно розповів нам про нещастя, що спіткало їх корабель. Зайнялось коло корми через необережність рульового. На його крик збіглись матроси і, здавалось, зовсім погасили вогонь, але, як незабаром виявилось, іскри потрапили в таку неприступну частину корабля, що боротися з вогнем не було ніякої змоги. По дошках обшивки полум’я пробралося в трюм, і там уже ніяким способом не можна було припинити його поширення.

Отже, їм не залишилось нічого іншого, як спустити шлюпки. На щастя для тих, хто був на кораблі, шлюпки були досить місткі. У них був баркас, велика шлюпка й маленький, не дуже придатний для них човен, в який вони помістили запаси прісної води та провізії. Сідаючи в шлюпки на такій далекій відстані від землі, вони майже не надіялись на порятунок. Найбільше сподівались вони зустрічі з яким-не-будь судном, що забрало б їх. У них були паруси, весла та компас, і вони думали були пливти до Ньюфаундленда. Вітер, що дув на південно-східний схід, сприяв їм. Провізії та води у них було стільки, що, витрачаючи їх у кількості, потрібній тільки для врятування від голодної смерті, вони могли проіснувати днів дванадцять. А за цей час, якщо не перешкодять буря та противні вітри, капітан сподівався добратись до берегів Ньюфаундленда. Вони гадали також, що за цей час їм удасться піймати трохи риби. Але при цьому їм загрожувало багато небезпек: бурі, що могли перекинути й потопити їх шлюпки; дощі та холод, від яких німіло й застигало тіло; противні вітри, що могли продержати їх так довго в морі, що всі вони загинули б з голоду; взагалі, їх урятування було б чудом.

Капітан із сльозами розповідав мені, як під час наради, коли всі були близькі до відчаю і втратили вже надію, вони раптом, зовсім несподівано, почули гарматний постріл, а слідом за ним ще чотири. Це були ті п’ять гарматних пострілів, що я наказав зробити, коли ми побачили полум’я. Ці постріли оживили надію в їх серцях, і, як я й передбачав, подали їм звістку про недалеке судно, що йшло їм на допомогу.

Почувши постріли, вони зняли щогли й паруси, а тому, що звук було чути з повітреного боку, вирішили чекати до ранку. Не чувши більше пострілів, вони самі почали стріляти з великими інтервалами з мушкетів і зробили три постріли, але вітер відносив звук в інший бік, і ми їх не почули.

Тим приємніше здивовані були ці бідолахи, коли згодом побачили наші вогні і знову почули гарматні постріли; як уже сказано, я наказав стріляти цілу ніч. Це спонукало їх взятись як слід за весла, щоб швидше дійти до нас. Нарешті, на їх велику радість, вони переконались, що ми їх помітили.

Не можна описати різноманітні рухи й захоплення, якими врятовані виявляли свою радість з приводу такого несподіваного визволення з небезпеки. Легко описати і тугу і страх — зітхання, сльози, ридання і одноманітні рухи головою та руками вичерпують усі способи їх прояву; але надмірна радість, захват, радісне здивування виявляються на тисячу ладів. У декого були сльози на очах, інші ридали й стогнали з таким розпачем на обличчі, ніби вони зазнавали найглибшого суму. Дехто бушував і здавався зовсім божевільним. Інші бігали по кораблю, тупаючи ногами або ламаючи руки. Дехто танцював, кілька чоловік співали, інші істерично реготали, багато хто пригнічено мовчав, не спромагаючись вимовити жодного слова. Дехто блював, кілька осіб лежали непритомні. Мало хто хрестився й дякував Богові.

Треба віддати їм справедливість — серед них було багато таких, що виявили потім справжню вдячність, але спочатку почуття радості було в них таке бурхливе, що вони не були спроможні опанувати його — більшість упала в нестяму і якесь своєрідне безумство. І тільки дуже небагато хто лишився спокійним і серйозним у своїй радості.