Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Той, хто читатиме це оповідання, мусить узяти до уваги, що зустрічі на морі не подібні до зустрічей на суходолі, де іншого разу люди гостюють на одному місці тиждень і два. Наше завдання було допомогти потерпілим, а не гаяти з ними час, і хоч вони й погоджувались узяти той самий курс, як і наш, проте ми не могли йти вкупі з кораблем, позбавленим щогл. Їх капітан просив нас допомогти йому поставити грот-щоглу, і ми забарились на три-чотири дні, дали йому п’ять бочок м’яса, бочку свинини, два мішки сухарів і відповідну кількість гороху, борошна та іншого їстівного по своїй змозі, а взяли натомість три барила цукру, трохи рому й кілька золотих монет. Після цього ми покинули той корабель, взявши до себе, з їх наполегливого прохання, юнака та служницю з усім їх багажем.

Юнакові було років сімнадцять. Це був вродливий, добре вихований, скромний і розумний хлопець. Смерть матері його дуже вразила; до того ж, здається, всього кілька місяців тому він утратив батька на Барбадосі. Він просив лікаря умовити мене взяти його з корабля, де він був і де жорстокосердя матросів убило його матір. І справді, ці люди були її пасивними вбивцями, бо мали змогу виділити безпорадній вдові невеличку кількість провізії, якої вистачило б на те, щоб підтримати її життя. Але голод не визнає ні рідні, ні дружби, ні справедливості, ні права, а тому не має ні сумління, ні співчуття.

Лікар сказав юнакові, куди ми пливемо, і пояснив, що, коли він поїде з нами, ми завеземо його далеко від друзів, і він може опинитись у становищі нітрохи не кращому за те, в якому ми його найшли, тобто знову голодувати. Хлопець відповів, що йому однаково, куди їхати, аби позбутись тих жахливих людей; що капітан (він мав на увазі мене, бо не знав про мого племінника) врятував йому життя і, напевне, не зробить йому зла. Щодо служниці, то він був певен, що вона буде дуже вдячна за визволення, куди б ми її не повезли. Лікар переказав мені все це з таким співчуттям до хлопчика, що я згодився забрати до себе на корабель їх обох з усім їхнім майном, крім одинадцяти барил цукру, яких не можна було перевезти. Оскільки юнак мав вантажні документи на них, то я примусив капітана підписати зобов’язання, приїхавши в Брістоль, піти до містера Роджерса, тамтешнього купця, родича юнакові, і передати йому від мене лист та все майно, що належало бідній вдові. Не думаю, щоб він виконав це, бо про прибуття корабля до Брістоля я не міг дістати ніяких відомостей. Він, напевне, загинув десь в океані, бо перебував у такому жалюгідному стані й був так далеко від землі, що перша ж буря мусила, на мою думку, потопити його. Ще перед нашою зустріччю він дав течу й мав значні пошкодження в підводній частині.

Я був тепер на 19°32’ північної широти. Досі наша подорож щодо погоди була не зовсім погана, хоч спочатку дув противний вітер. Не буду втомлювати читача переліком дрібних змін вітру, погоди, течії і т. ін. протягом решти нашої подорожі, а, скорочуючи своє оповідання на користь дальшої його частини, скажу лише, що я вернувся до свого старого житла — на острів — року 1695, 10 квітня. Треба було витратити багато праці, щоб знайти його. Першого разу я під’їхав до нього з південно-східного боку, бо плив із Бразилії. А тепер, опинившись між островом та континентом і не маючи під рукою ні карти берега, ні будь-яких ознак на березі, я не впізнав його, коли побачив. В усякому разі, я не був певен, що це він.

Ми довго блукали, висідали на кількох островах в гирлі Оріноко, але ці острови не мали нічого спільного з моїм. Я тільки тепер переконався в своїй дивній помилці — бо земля, бачена мною з острова, була не континент, а якийсь довгий острів або, вірніше, низка островів, що тяглись від одного до другого краю широкого гирла цієї великої ріки. Отже, і дикуни, що приїздили на мій острів, були, власне, не караїби, а остров’яни та інші подібні до них дикуни, що жили трохи ближче від нас, ніж інші.

Коротко кажучи, я марно відвідав кілька островів. Деякі з них були заселені, інші безлюдні. На одному я зустрів кількох іспанців і думав, що вони живуть тут, але, поговоривши з ними, довідався, що в них недалеко стоїть шлюпка і що вони приїхали сюди добувати сіль та, якщо буде змога, дістати кілька перлових черепашок з острова Тринідад, що лежить далі на північ, між десятим і одинадцятим градусами північної широти.

Таким чином, наближаючись то до одного, то до другого острова, то на кораблі, то на французькій шлюпці (ми визнали її за дуже зручну й залишили в себе за згодою французів), я нарешті потрапив на південний берег свого острова й зараз же впізнав місцевість. Тоді я поставив наше судно на якір проти тієї бухточки, коло якої було моє колишнє житло.

Побачивши його, я зараз же покликав П’ятницю й спитав його, чи впізнає він, де ми. Він озирнувся навколо, заплескав у долоні й закричав, показуючи рукою на наше старе житло:

— О, так! Там! О, так! Там!

Він танцював і скакав від радості, як божевільний, і мало не кинувся у воду, щоб пливти до берега; я ледве стримав його.