Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Щоб почати з того, на чому я спинився, я насамперед розпитав іспанця про подробиці його подорожі з земляками та поворот на острів. Він відповів, що тут, правду кажучи, немає про що розповідати, що нічого особливого з ним дорогою не трапилось; що погода весь час була тиха, море спокійне; що земляки його, певна річ, страшенно зраділи, побачивши його (він, як видно, був у них за старшого, бо капітан судна, на якому вони зазнали аварії, незадовго перед тим помер). Їх радість і подив, коли вони побачили його, збільшилися ще й тому, що вони, знаючи, як він потрапив до дикунів, були певні, що ті його з’їдять, як з’їли вже інших полонених. А коли він розказав їм історію свого визволення і пояснив, що приїхав за ними, вони, за його словами, були вражені не менше, ніж брати Йосифа, коли той відкрився їм і сказав, як шанують його при дворі фараона[83]. Тільки коли він показав їм свою зброю, порох, кулі та провізію, що привіз їм для поворотної подорожі, вони прийшли до пам’яті і, виявивши свою радість з приводу такого несподіваного визволення, почали збиратися в путь.

Спочатку треба було роздобути човни. Тут довелось уже забути про чесність і хитрощами видурити в дружніх дикунів пару великих човнів або пірог, ніби для того, щоб поїхати по рибу або просто на прогулянку.

На цих пірогах вони виїхали другого ж ранку, бо збори в них були короткі: вони не мали ніяких речей — ні одягу, ні харчів, нічого, крім того, що було на них, та невеличкого запасу коріння, з якого вони готували собі хліб.

Всього вони проїздили три тижні. За цей час, на лихо їм, мені випала нагода виїхати, як я вже казав у своєму місці, і покинути острів, залишивши на ньому трьох найодчайдушніших негідників, з якими тільки може зустрітись людина, — свавільних, нахабних, неприємних в усіх відношеннях — що, певна річ, було великим горем та розчаруванням для іспанців.

В одному лише ці негідники повелись чесно: коли іспанці приїхали на острів, вони дали їм мій лист, дали провізії і всього потрібного, тобто зробили все за моїм наказом. Вони передали їм також довгий список моїх вказівок — як пекти хліб, як доглядати ручних кіз, як сіяти та збирати хліб, як ходити за виноградом, випалювати горщики, — одне слово, як робити все, що я робив на острові і чого я сам поступово навчився. Все це я докладно написав і наказав віддати іспанцям, бо двоє з них непогано знали англійську мову. Матроси, яких я покинув на березі, виконали мій наказ і взагалі ні в чому не відмовляли іспанцям, бо спочатку жили з ними мирно. Вони пустили іспанців у печеру, де оселились і вони самі. Старший іспанець, що встиг уже придивитись, як я працював та господарював, завідував усіма справами разом з батьком П’ятниці; англійці ж нічого не робили, а тільки вештались по острову, стріляли папуг та ловили черепах, а коли вертались додому на ніч, знаходили вечерю, що наготували їм іспанці.

Останні задовольнилися б і цим, якби ті не чіпали їх і не заважали їм працювати. Та у негідників і на це не вистачило терпіння, і вони почали поводитись, як собака в яслах: і сам не гам, і другому не дам. Спочатку непорозуміння були незначні, і про них не варто згадувати; але нарешті англійці оголосили іспанцям одверту війну з неймовірною зухвалістю та нахабством, без будь-якої причини або виклику з їх сторони, наперекір природі й навіть здоровому розумові. І хоч першими розповіли мені про це іспанці, тобто ніби потерпіла сторона, але, коли я допитав самих англійців, вони не могли спростувати жодного слова.

Та перше ніж перейти до подробиць, я мушу заповнити прогалину в моєму попередньому оповіданні. Я забув сказати, що саме тоді, коли ми піднімали якір, щоб відпливти від острова, на нашому судні знялась сварка, знялась за дурницю, але я боявся, щоб вона не призвела до нового бунту. І справді, припинилась вона лише тоді, як капітан, набравшись духу й покликавши нас на допомогу, своїми руками розвів тих, що бились, і двох головних винуватців наказав закувати в кайдани. А через те, що й під час першого бунту вони грали видатну роль, і тепер теж були щедрі на загрози, він сказав їм, що так у кайданах довезе їх до Англії, а там віддасть їх на шибеницю за бунт та спробу втекти з кораблем.

Ця загроза, видно, налякала всю команду, хоч капітан і не мав цього на увазі. Дехто з них забив решті в голову, що капітан тільки улещує їх ласкавими словами, а як тільки вони зайдуть до першого ж англійського порту, то вирядить їх усіх у в’язницю і передасть судові.

Про це дізнався й сказав нам помічник капітана, і тоді мене запросили, як особу, яку всі люди досі мали за визначну, зійти разом з помічником капітана вниз і заспокоїти людей, запевнивши їх, що коли решту подорожі вони поводитимуться як слід, всі їх учинки будуть прощені й забуті. Я пішов і, коли поручився їм своєю честю, що все буде так, як я сказав, вони заспокоїлись. Ще більше заспокоїлись вони, коли я наказав звільнити й простити двох покараних матросів.