Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Не буду обтяжувати свого оповідання переліком різних дрібних капостей, які вони робили своїм землякам. Витоптали, наприклад, їх засіви, застрелили трьох козенят та козу, приручену бідолахами, щоб мати від неї молоко; взагалі докучали їм усяким способом і вдень, і вночі, і довели їх до такого відчаю, що ті вирішили при першій же нагоді одверто атакувати напасників, хоч їх було всього двоє, а тих троє. Для цього вони вирішили піти до фортеці, тобто до мого колишнього житла, де негідники жили разом з іспанцями, і викликати їх на чесний бій, а іспанців попросити бути присутніми при цьому й стежити, щоб бій справді був чесний. Прийшли вони туди вранці, ще вдосвіта, і почали гукати англійців на ім’я, а коли відгукнувся іспанець, сказали йому, що хочуть поговорити з своїми земляками.

Трапилося так, що напередодні двоє іспанців, бувши в лісі, зустрілись з одним із цих англійців, яких я, на відміну від тих негідників, називаю чесними хлопцями. Він почав гірко скаржитись на варварське поводження з ними своїх земляків, розказав, як вони знищили їх плантацію, витоптали весь їх хліб, зрощений з такими труднощами, вбили козу та трьох козенят, і додав, що, коли іспанці не допоможуть їм знову, то їм доведеться померти з голоду. Вернувшись додому, один із цих іспанців за вечерею почав ввічливо й пристойно докоряти англійцям і спитав, як вони можуть бути такими жорстокими до земляків, лагідних і смирних людей, що так багато працювали на своїй землі, так добре обробили її і живуть тільки своєю працею.

Один із англійців гостро відповів:

— Їм тут немає чого робити. Вони без дозволу висіли на берег, а тому не будуть тут ні сіяти, ні будувати. Це не їхня земля.

— Дозвольте, сеньйоре інглес, — спокійно сказав іспанець, — не повинні ж вони вмирати з голоду?

— Нехай собі подихають, а будувати та сіяти тут ми їм не дозволимо! — відрізав англієць, як справжній грубіян-матрос.

— Але що ж їм у такому разі робити, сеньйоре?

— Як, що робити?.. Працювати! — скрикнув другий негідник. — Нехай вони служать нам, працюють на нас.

— Як можете ви сподіватись цього від них? Вони ж не раби, куплені за ваші гроші, і ви не маєте права примушувати їх служити вам.

— Острів наш, — сказав англієць, — бо губернатор нам його віддав, і ніхто тут не сміє порядкувати, крім нас самих. — І він заприсягся Творцем, що коли його земляки поставлять собі нові хати, то вони й ті спалять, щоб вони не будували на їхній землі.

— Але дозвольте, сеньйоре, — почали іспанці, — якщо так міркувати, то, виходить, що й ми повинні служити вам.

— Певна річ; так воно й буде, поки ми зовсім не здихаємось вас, — сказав англієць і для більшої переконливості вкинув ще два-три круті слівця.

Іспанці почали посміхатись і нічого не відповіли на це. Але все-таки ця маленька спірка розпалила англійців і, вставши з-за стола, один із них, якщо не помиляюсь, той, кого звали Віль Аткінс, сказав другому:

— Ходім, Джек, зчепімося з ними ще раз. Ручуся тобі, що ми зруйнуємо свого часу й цю фортецю. Нічого їм розводити колонії в наших володіннях.

І всі троє вийшли, захопивши з собою кожен рушницю, пістолі та шпаги і вихваляючись один до одного, як вони дадуть гарту й іспанцям, коли трапиться нагода. Іспанці, як видно, не зовсім зрозуміли їх наміри, а зрозуміли лише, що негідники збираються жорстоко помститись їм за те, що вони стали на бік двох англійців.

Куди вони пішли і що робили ввечері, цього іспанці не знали. Очевидно, вони до пізньої ночі блукали по острову, а тоді, стомившись, полягали в моїй бесідці, як я її звав, і міцно заснули. Справа стояла так: вони вирішили діждатись півночі, захопити бідолах сплячими й підпалити їхні хати, щоб — як вони самі потім признались — або спалити їх живцем, або повбивати, коли ті вийдуть. І дивно, як це зловмисники проспали, бо підступництво рідко спить міцним сном.

Проте і в двох чесних англійців були проти них свої наміри, хоч і далеко кращі, ніж підпал чи вбивство. На щастя для всіх, трапилось так, що вони прокинулись і вийшли з дому задовго перед тим, як кровожадні негідники добрались до їхньої халупи.

Прийшовши на місце і не знайшовши господарів, Аткінс, що був, видно, їхнім ватажком, крикнув своїм товаришам:

— Гей, Джек, гніздо тут, та пташки вилетіли, чорт забери!

Вони почали міркувати, чому їх земляки знялись так рано, і вирішили, що це іспанці попередили їх. Вирішивши так, вони потиснули один одному руки і заприсяглись помститися іспанцям, а тоді накинулись на житло своїх бідних земляків і, хоч не спалили його, зате розтягли на шмаття, так що від халупи не залишилось і сліду; не залишилось навіть палі, яка показувала б, що тут було людське житло. Вони розтягли також весь їхній хатній скарб і розкидали скрізь, так що бідолашні познаходили свої речі згодом аж за милю від свого житла.

Зробивши це, вони повисмикували молоденькі деревця, що посадили їх земляки, порозтягали кілки з огорожі, що поставили чесні англійці для охорони своєї худоби та полів, одне слово, пограбували й сплюндрували все, мов орда татар.