Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

— Ну, що, П’ятнице? — спитав я. — Як ти думаєш, знайдемо ми там кого-небудь чи ні? Побачимо ми твого батька? Як тобі здається?

П’ятниця довго мовчав, як пень, але, коли я згадав про його батька, на обличчі в бідолашного змалювався сум, і я побачив, як з очей у нього потекли рясні сльози.

— В чому справа, П’ятнице? — спитав я. — Може, тебе тривожить думка, чи ти побачиш свого батька?

— Ні, ні, — відповів він, хитаючи головою, — мій не бачити його більше; ніколи більше не бачити.

— Чому, П’ятнице? Звідки ти це знаєш?

— О, ні! О, ні! Він давно помер, давно помер; він дуже стара людина.

— Годі тобі, годі, П’ятнице! Ти не можеш знати цього. Ну, як ти гадаєш, інших ми побачимо?

У П’ятниці очі були, мабуть, кращі за мої, бо він зараз же показав рукою на горбок, що здіймався над моїм старим житлом, хоч ми й були за півмилі від нього, і закричав:

— Мій бачить! Мій бачить! Так, так! Мій бачить багато людей там — і там!

Я почав дивитись, але нікого не міг побачити, навіть у підзорну трубу, — мабуть, тому, що направляв її не туди, куди слід. П’ятниця, як я дізнався другого дня, мав рацію: на вершку горбка справді стояло чоловік п’ять-шість, і вони дивились на корабель, не знаючи, чий він і що про нього думати.

Як тільки П’ятниця сказав мені, що бачить на березі людей, я наказав викинути англійський прапор і дати три постріли на ознаку того, що ми друзі. За чверть години над краєм бухти знявся димок. Тоді я негайно наказав спустити шлюпку, взяв із собою П’ятницю і, викинувши білий прапор, прапор миру, рушив прямо до берега. Крім того, я взяв із собою ще й молодого священика. Я розповів йому всю історію свого життя на острові і взагалі все про себе й про тих, кого покинув там, і йому дуже хотілось поїхати зі мною. З нами було ще шістнадцять добре озброєних людей, на той випадок, якби ми знайшли на острові нових і незнайомих мешканців. Але пускати в діло зброю нам не довелось.

Був приплив, що якраз досяг майже найвищого свого рівня. Ми під’їхали близько до берега, а звідти ввійшли на веслах у бухту. Перший, кого я побачив на березі, був той іспанець, якому я врятував життя. Я зараз же впізнав його. З виду він нітрохи не змінився, а його одяг я опишу пізніше. Спочатку я не хотів нікого брати з собою на берег, але П’ятницю не можна було втримати в шлюпці; це віддане створіння ще здалека впізнало свого батька, що відбився від іспанця так далеко, що я зовсім його не помітив. Коли б я не взяв з собою свого бідного слуги, він стрибнув би у воду й поплив би. Не встигли ми ступити на берег, як П’ятниця, наче стріла, пущена з лука, понісся назустріч батькові. Найстійкіша людина не могла б стримати сльози, бачачи бурхливу радість цього бідолахи під час його зустрічі з батьком. Він обнімав його, цілував, гладив по обличчю, потім узяв на руки, посадив на дерево й сам ліг коло нього. Трохи згодом він підвівся й майже чверть години дивився на нього, як дивляться на чудну картину, побачену вперше; далі він знову лягав на землю, гладив батькові ноги й цілував їх, знову підводився й дивився на нього. Можна було подумати, що його зачарували. Не можна було стримати сміх другого дня вранці, коли він став виявляти свою радість уже інакше: кілька годин підряд він ходив по берегу разом з батьком, ведучи його під руку, так, ніби той був якась пані; щохвилини бігав він до шлюпки, щоб принести що-небудь старому — грудку цукру, чарку горілки, сухар тощо. Потім він почав безумствувати новим способом: посадив старого на землю й став танцювати навколо нього, весь час дико жестикулюючи та приймаючи найрізноманітніші пози. При цьому він не переставав говорити, розважаючи батька оповіданнями про свої подорожі й про те, що з ним трапилось під час цих подорожей. Коли б християни мали таку синівську прихильність до своїх батьків, мабуть, можна було б обійтись без п’ятої заповіді.

Та це відступ; вернусь до нашої висадки на берег. Марна річ описувати всі церемонії, влаштовані для мене іспанцями, і всю ту чемність, з якою вони вітали мене. Перший іспанець, мій добрий знайомий, якому я колись урятував життя, підійшов до самої шлюпки в супроводі другого з білим прапором у руці. Але він не впізнав мене; йому навіть не спадало на думку, що це повернувся я, поки я не заговорив з ним:

— Сеньйоре, — сказав я португальською мовою, — ви не впізнаєте мене?