Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Віль Аткінс. Ні, сер, я не перерізав йому горла, але перерізав нитку всіх його втіх і вкоротив його дні. Я розбив його серце надзвичайно невдячною, неприродною відплатою за найбільшу ніжність та найприхильніше ставлення батька до дитини.

Робінзон Крузо. Гаразд, я спитав вас про батька не для того, щоб вирвати у вас це признання, і молю Бога, щоб він навчив вас покаятися в цьому і простив вам як цей, так і інші ваші гріхи. Я запитую вас, бо бачу, що, хоч ви й небагато вчились, а проте не такий необізнаний, як інші, з тим, що таке добро. І в релігії ви знаєтесь багато більше, ніж ви це виявили.

Віль Аткінс. Хоч ви, сер, і не вимагали від мене признання про те, що я зробив з своїм батьком, але цього вимагала моя совість. Коли ми оглядаємось назад на своє життя, нас передусім зворушують гріхи проти наших поблажливих батьків. Рани від цих гріхів дуже глибокі, і тягар, який вони залишають, гнітить пам’ять дужче, ніж усі гріхи, які ми можемо вчинити.

Робінзон Крузо. Ви говорите дуже зворушливо, ви вражаєте мене; цього я не можу знести.

Віль Аткінс. Чому, господарю? Адже вам усе це невідоме.

Робінзон Крузо. Навпаки, Аткінсе, кожен клаптик узбережжя, кожний горбик, навіть, можу сказати, кожне дерево на цьому острові — свідок страждань моєї душі за мою невдячність та підле ставлення до доброго й ніжного батька — батька, дуже подібного до вашого, як ви його описуєте; я теж убив свого батька, як і ви, Віле Аткінсе. А проте, каяття в мене далеко менше, ніж у вас.

Я сказав би більше, якби міг стримати свої почуття; але каяття цієї бідної людини було настільки щиріше від мого, що я хотів облишити розмову й відійти, бо був здивований його словами і подумав, що, замість учитись у мене, він сам зовсім несподівано й дивно став моїм учителем і наставником.

Усе це я сказав молодому священикові, що відповів мені, глибоко вражений:

— Чи не говорив я вам, сер, що, навернувшись до християнської віри, ця людина проповідуватиме всім нам? Кажу вам, сер, що коли цей один щиро покається, я буду тут непотрібним: він усіх на острові зробить християнами.

Трохи заспокоївшись, я відновив розмову з Вілем Аткінсом:

— Гаразд, Віле, — сказав я. — Чому ж ці питання зворушили вас саме тепер?

Віль Аткінс. Сер, ви дали мені завдання, яке, ніби стрілою, пронизало мою душу. Я розказав про Бога та релігію своїй жінці так, як ви навчили мене, щоб зробити з неї християнку; і вона сказала мені таку проповідь, якої я не забуду, поки живу на світі.

Робінзон Крузо. Ні, ні; це не ваша дружина казала вам проповідь; але, коли ви навели їй релігійні аргументи, її совість відсвітила їх вам назад.

Віль Аткінс. Так, сер, і з такою силою, якій не можна опиратись.

Робінзон Крузо. Скажіть, будь ласка, Віле, що було між вами та вашою дружиною, бо я вже знаю дещо.

Віль Аткінс. Неможливо, сер, розказати вам усе. Я надто повний цим, щоб тримати в собі, а проте, не маю слів. Хай вона сама говорить, що хоче. Я не можу розповісти вам про все докладно, але скажу одне, що вирішив виправити і перетворити своє життя.

Робінзон Крузо. Скажіть нам хоч що-небудь. Як ви почали, Віле? Безперечно, це незвичайний випадок. Вона, напевне, виголосила цілу промову, якщо так вплинула на вас.

Віль Аткінс. Спочатку я говорив їй про суть наших законів про шлюб і про те, чому чоловік і жінка мусять вступати в такий договір, якого ні він, ні вона не повинні зламати; про те, що інакше ні порядок, ні закони не стримали б їх; чоловіки тікали б від своїх жінок і кидали б своїх дітей, змішуючись без ладу одне з одним, і ні сім’я не держалася б купи, ні спадщина не переходила б до законних нащадків.

Робінзон Крузо. Ви говорите, Віле, мов законник. Хіба ж ви можете пояснити їй, що таке спадщина й сім’я? Дикуни не знають нічого подібного і поєднуються, незважаючи на рід, однокровність та сім’ю — брат з сестрою, і більше того — навіть батько з дочкою та син з матір’ю.

Віль Аткінс. Я гадаю, сер, що вас погано інформували. Моя жінка запевняє, що у них цього не роблять і що вони гидують цим. Може, в дальших колінах кревності вони й не такі точні, як ми, але вона запевняє, що близькі родичі у них не женяться між собою.

Робінзон Крузо. Гаразд, а що вона відповіла на ваші слова?

Віль Аткінс. Вона сказала, що це їй дуже подобається і що це куди краще, ніж у їхній країні.

Робінзон Крузо. А розказали ви їй, що таке шлюб?

Віль Аткінс. Так, так; з цього й почалась наша розмова. Я спитав її, чи хоче вона одружитись по-нашому. Вона спитала мене — як це по-нашому? Я сказав, що шлюб установив Бог. І тут почалась між нами чудна розмова, яка, здається мені, скрізь буває між чоловіком та жінкою.

Цей діалог між Вілем Аткінсом та його дружиною, записаний мною зараз після того, як він переказав його мені, був такий: Жінка. Бог установив! Хіба ж є Бог у вашій країні?