Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

— Ні, — сказав старий, — я знайду спосіб уникнути цього. Я добре знаю капітанів, про яких ви говорите; я побачуся з ними в дорозі і доведу їм, що вони помилились. Я скажу їм, що люди, які перше були на кораблі, хоч і втекли, але не стали піратами. А головне, ви зовсім не ті люди, а чесні купці, що купили цей корабель для торгівлі. Я певен, що вони повірять мені і будуть надалі обережніші.

— Добре, — сказав я, — а чи не передасте ви їм дещо від мене?

— Гаразд, — відповів він, — коли воно буде на письмі й за вашим підписом, щоб я міг довести, що це від вас, а не з моєї голови.

Я відповів, що охоче дам свій підпис: дістав перо, чорнило, папір і докладно описав усю історію нападу їхніх човнів на мене та безпідставність і жорстокість цього нападу й закінчив звертанням до командирів. Я написав, що вони мусять соромитись своїх учинків і що, коли вони вернуться в Англію, а я доживу до того часу, що побачу їх там, то вони дорого заплатять за це, якщо тільки закони моєї батьківщини не зміняться до того часу.

Мій старий моряк кілька разів перечитав цей лист і нарешті спитав, чи буду я наполягати на цьому. Я відповів, що завжди наполягатиму і сподіваюсь діждатись часу, коли зможу помститись. Та нам не довелось посилати його з цим листом, бо він уже не вернувся назад. Тим часом ми пливли в Нанкін і через тринадцять днів кинули якір на південно-західному боці великої Нанкінської затоки. Тут я довідався, що два голландські кораблі пройшли цією ж самою дорогою і що я, напевне, потраплю в їх руки. Я порадився з моїм компаньйоном. Він теж розгубився і захотів швидше опинитись на березі. Я був трохи спокійніший і спитав старого моряка, чи не знає він якої-небудь невеличкої бухти чи гавані, куди б я міг зайти, сховатись від ворогів і подбати про свої справи. Він сказав, що миль за сто двадцять на південь є невеличка гавань Квінчанг, де звичайно спиняються місіонери, проїжджаючи з Макао в Китай ширити тут християнську релігію, і куди європейські судна ніколи не заходять; та коли я спинюся в ній, мені треба буде заздалегідь обміркувати, який шлях обрати надалі. Він додав також, що це не місце для торгівлі, хоч там і буває щось подібне до ярмарку, коли туди приїздять японські купці купувати китайські товари.

Ми всі погодились рушити далі в це місце — назву його я, може, вимовлю невірно, бо не пригадую її як слід і плутаю з багатьма іншими, записаними в моїх нотатках, що були попсовані водою під час нещастя, про яке я розкажу своєчасно. Пам’ятаю тільки, що японські й китайські купці називали його якось інакше, ніж наш португалець, що вимовляв, як я казав уже, «Квінчанг».

Ми одностайно вирішили піти туди і другого дня знялися з якоря, тільки двічі побувши на березі, щоб набрати прісної води. Обидва рази тубільці були з нами дуже добрі; нанесли нам безліч усякої провізії: рослин, коріння, чаю, рису, але все це за гроші.

Лише через п’ять днів прийшли ми до того порту, бо дув противний вітер. Ми всі були дуже задоволені; повеселішав і я, бо, признатися, був дуже радий і навіть вдячний за те, що міг безпечно ступити на землю. Ми з компаньйоном вирішили, що збувши, коли буде змога, наш товар за будь-яку, нехай і невелику, ціну, ми ніколи не зійдемо більше на цей нещасний корабель. Мушу визнати, що ніщо так не пригнічує людину, як перебування під постійним страхом. Добре сказано в Святому Письмі, що «страх людський це пастка»; це — життя поруч із смертю: страх так гнітить мозок, що ніколи не знаєш спокою; життєрадісність падає, енергія, яка звичайно підтримує людину серед інших нещасть і не покидає її в найбільшій крайності, зникає.

Не обійшлось і без того, що фантазія почала збільшувати небезпеку і змальовувати англійських та голландських капітанів, як людей, нездатних слухати слів розуму і бачити різницю між чесною людиною та негідником, або між правдивим, щирим оповіданням про наші пригоди, життя та плани і брехливими плітками, вигаданими з нічого. Всяку розумну істоту ми, напевне, переконали б, що ми не пірати: наш вантаж, шлях, яким ми йшли, наше одверте відвідування кожного порту, сама наша поведінка, незначна кількість людей, зброї та зарядів, а також невеличкий запас провізії, — всього цього вистачило б довести, що ми не розбійники. Опіум та інший товар на нашому кораблі показував, що ми були з Бенгалії. Голландці, що мали, як переказували нам, повний список нашої команди, легко могли б пересвідчитись, що в нас на судні була мішанина з англійців, португальців, індусів і лише двох голландців. Отже, це мусило б показати кожному капітанові, в чиї руки ми потрапили б, — що ми не пірати.