Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Проте ми небагато добули цією перемогою: ми втратили верблюда, а натомість одержали коня. Але ось що цікаво: коли ми вернулись до селища, власник верблюда став вимагати грошей за нього. Я відмовився, і справу передали до місцевого суду, тобто, сказати по-англійському, ми з’явились перед лицем мирового судді. Треба визнати справедливість, суддя поставився до нашої справи розумно й безсторонньо і, вислухавши обидві сторони, дуже серйозно спитав китайця, що ходив зі мною купувати верблюда, чий він слуга.

— Я не слуга, — відповів китаєць, — я лише подорожую з чужинцем.

— 3 чийого прохання? — спитав суддя.

— 3 прохання чужинця, — відказав той.

— Ну, так ось що, — вирік суддя, — в той час ти був слугою чужинця; верблюда ж було передано слузі чужинця, значить, було передано йому самому; тому чужинець повинен заплатити за верблюда.

Справді, це було так ясно, що я не міг заперечити і, дуже вподобавши такі справедливі міркування і такий точний виклад усієї справи, охоче заплатив за верблюда і послав купити нового. Повторюю — послав, а не пішов сам. Годі з мене й того, що було.

Місто Ном лежить на кордоні Китайскої імперії. Китайці звуть його фортецею; так воно, мабуть, і було, бо, безперечно, всі татари Каракатеї — а їх налічується кілька мільйонів — не змогли б зруйнувати стін цього міста своїми луками й стрілами. Але назвати це місто фортецею під час гарматної атаки — значило б тільки розсмішити слухачів.

Ми були, як я вже казав, за два дні путі від Нома, коли по всіх шляхах було розіслано гінців попередити всіх подорожніх та каравани, щоб вони не рушали з місця, поки їм не пришлють охорону, бо силенна-сила татар, тисяч із десять, з’явилась за тридцять миль від Нома.

Погана була це звістка для подорожніх, але вона свідчила про велику дбайливість про них з боку губернатора, і ми раділи, що матимемо конвой. Дійсно, через два дні нам прислали двісті солдатів китайського гарнізону з якогось міста і триста солдатів із Нома, і з ними ми бадьоро рушили в путь. Триста солдатів із Нома йшли спереду нас, а двісті були в ар’єргарді; наші люди йшли обабіч верблюдів з вантажем; а весь караван був посередині. В такому порядку, готові до бою, ми почували себе не слабшими за десять тисяч монгольських татар, якби вони з’явились; але коли другого дня це справді сталося, вийшло зовсім інакше.

Рано-вранці, вийшовши з невеличкого, добре розташованого містечка Шангу, нам довелось переїжджати паромом річку. Якби татари дізнались про це від розвідників, їм треба було б атакувати нас якраз тоді, коли караван переправився вже на той бік, а ар’єргард трохи відстав. Проте вони не з’явились.

Через три години, вступивши в пустиню, що тяглась на п’ятнадцять-шістнадцять миль, ми відразу побачили велику куряву і з цього довідались, що ворог близько. Справді, татари були зовсім під боком і вже мчали до нас чимдужче.

Китайці, що були в авангарді і напередодні так похвалялись, почали хвилюватись і разу у раз поглядати назад, а для солдата, на мою думку, це вірна ознака, що він збирається тікати. Мій старий моряк, що їхав поруч зі мною, погодився з цим, і сказав:

— Сеньйоре англійцю, цих хлопців треба підбадьорити, інакше вони занапастять нас усіх. Якщо татари нападуть на нас, вони не вдержаться.

— Я згоден з вами, але що нам робити? — спитав я.

— Що робити? — повторив він. — Нехай п’ятдесят наших людей стануть у них на флангах і піддадуть їм духу; тоді вони битимуться, як хоробрі серед хоробрих, а інакше всі вони накивають п’ятами.

Я зараз же під’їхав до нашого старшини і сказав йому про це. Він цілком погодився з нами. П’ятдесят наших людей стали на правому фланзі авангарду і стільки ж на лівому; решта зосталася в резерві. Двісті китайців становили окремий загін для охорони верблюдів. При потребі вони мали виділити сто чоловік для посилення нашого резерву.

Тим часом незліченними лавами надійшли татари; ми не могли сказати точно, скільки їх було, але вважали, що їх було не менше десяти тисяч. Спочатку підійшла одна ватага, роздивилась на наше розташування і пройшла якраз перед нашим фронтом. Коли вони опинились на відстані пострілу, наш старшина наказав обом флангам виступити вперед і випалити всім разом. Татари відійшли назад, мабуть, сказати своїм, якої зустрічі ті можуть сподіватись. Очевидно, наш салют не сподобався їм, бо вони відразу ж спинились, постояли, ніби щось обмірковуючи, а тоді повернули назад, відмовившись від своїх намірів і поки що нічого нам не зробивши. В наших умовах, що не дуже сприяли для бою з таким численним ворогом, це було дуже добре.