Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

А втім, одного разу загін татар наблизився до нас і, спинившись, почав роздивлятись на наш караван. Чи міркували вони про напад на нас, чи ні — цього ми не знали; проте ми виділили ар’єргард з сорока чоловік, що пропустив мимо себе весь наш караван і залишився приблизно на півмилі позаду. Незабаром татари подались геть, пустивши в нас п’ять стріл: одна з них поранила коня й зробила його зовсім нездатним. Другого дня ми мусили покинути цю бідолашну тварину, хоч вона дуже потребувала нашого піклування. Ми гадали, що татари ще стрілятимуть по нас, але тим часом не бачили більше ні стріл, ні татар.

Після того ми подорожували щось із місяць. Шляхи не були вже такі гарні, хоч ми їхали ще землями китайського імператора. По дорозі траплялись здебільшого села: деякі з них були укріплені на випадок татарського нападу. Коли ми наблизились до одного містечка (за два з половиною дні путі від міста Ном[143]), я вирішив купити верблюда. На цій дорозі продають чимало верблюдів та коней, бо тут проходить багато караванів, що часто потребують цих тварин. Той, кого я просив придбати мені верблюда, впорався б з цим і сам, але я з дурного розуму захотів догодити йому і пішов разом з ним милі за дві від селища — туди, де паслись під доглядом верблюди та коні.

Я йшов пішки в товаристві мого старого лоцмана та одного китайця, дуже радіючи цій невеличкій розвазі. Добравшись до місця, ми побачили, що це — болотище, огороджене диким каменем, не обмазаним ні глиною, ні вапном; коло воріт цієї загороди вартувало кілька озброєних китайських солдатів. Добравши собі верблюда і умовившись про ціну, я пішов назад, а мій китаєць повів верблюда, коли раптом з’явилось п’ятеро кінних татар. Двоє з них схопили китайця й відняли в нього верблюда, а троє кинулись до мене й старого лоцмана, помітивши, мабуть, що ми неозброєні. Справді, я мав тільки шпагу, що була мені мало корисна проти трьох вершників. Перший із них, коли я витяг шпагу, спинився, бо вони страшенні боягузи; а другий, підскочивши з лівого боку, так ударив мене по голові, що я відразу знепритомнів, а прийшовши потім до пам’яті, довго не міг зрозуміти, що зі мною та де я, бо лежав на землі. Проте мій славний лоцман, як і завжди, не дав маху (так Провидіння несподівано визволяє нас від непередбаченої небезпеки) і вихопив пістоль, що був у нього в кишені. Я не знав про це, не знали про це й татари, а то б, я певний, вони не насмілились напасти на нас; адже боягузи завжди найсміливіші там, де немає небезпеки.

Старий, побачивши, що я впав, відважно підступив до того, хто вдарив мене, і, схопивши його за руку та щосили притягнувши до себе, вистрелив йому прямо в голову і поклав його на місці. Потім він метнувся до татарина, що спинив нас, і не встиг той від’їхати — все це сталося в одну мить — як ударив його кинджалом, що завжди був при ньому, але влучив не татарина, а коня, відтявши йому зовсім вухо й велику смугу м’яса на морді. Нещасна тварина, ошалівши від болю, не корилася вже вершникові, хоч той міцно сидів у сідлі, і понесла його геть. Проскакавши деякий час, кінь став дибки, скинув вершника і сам упав на нього.

Тут підійшов бідолашний китаєць, що позбувся верблюда. Він був неозброєний, але, побачивши татарина на землі під конем, підбіг до нього, забрав у нього якусь чудернацьку зброю на зразок сокири і почав трощити татарський череп. Моєму старому морякові лишилося ще впоратися з третім ворогом. Цей останній не тікав і не наступав на нього, а стояв нерухомо. Старий моряк теж спинився і почав заряджати пістоль. Побачивши це, татарин — не знаю вже, чи розумів він, що це за зброя — помчав геть і зник з очей, так що лоцман, мій оборонець, як я називав його потім, добув цілковиту перемогу.

На той час я вже трохи прочуняв, бо коли я розплющив очі, мені здалось, що я солодко спав; я вже казав, що не розумів гаразд, де я, чому лежу на землі і що зі мною сталося. Через якусь хвилину я відчув біль, але спершу не зрозумів, де саме. Торкнувшись рукою до голови, я побачив на руці кров, і тоді тільки відчув, що у мене страшенно болить голова. 3а хвилину я зовсім опам’ятався і зрозумів усе.

Я зірвався на ноги, схопив свою шпагу, але ворогів не було вже й сліду. На землі я побачив убитого татарина, над яким спокійно стояв його кінь. Далі я побачив свого оборонця і визволителя, який ходив подивитись, що зробив китаєць, і з зброєю в руках вертався тепер до мене. Побачивши, що я на ногах, він підбіг обняти мене і дуже зрадів, бо думав уже, що мене вбили. Побачивши кров, старий захотів оглянути мою рану; вона була несерйозна, бо мені просто, як ми кажемо, забили голову. Я й надалі не дуже страждав від удару, хіба що трохи боліло те місце, де мене вдарили, та й той біль пройшов за два-три дні.