Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Після цього ми з компаньйоном почали радитись, як нам бути. Я спитав його, що він думає про повідомлення португальця та чи пасує воно до його планів. Компаньйон відповів, що робитиме так, як я. Він добре влаштував свої справи в Бенгалії і залишив своє добро в певних руках; коли ж, казав він, йому вдасться запастись китайською сировиною та виробами, що сплатять його дорогу, він охоче поїде в Англію, а звідти повернеться в Бенгалію з судном Ост-Індської компанії.

Обміркувавши справу, ми умовились оплатити дорогу португальцеві, якщо він схоче поїхати з нами в Москву чи в Англію, як йому буде краще. Не треба думати, ніби ми були надто великодушні. Послуга, яку він нам зробив, була варта більшого. Бо він був не тільки нашим лоцманом на морі, але й провідником на березі, а познайомивши нас з японським купцем, поклав кілька сотень фунтів стерлінгів у наші кишені. Бажаючи нагородити його як слід і мати при собі таку корисну в усяких обставинах людину, ми вирішили дати йому, крім того, золота монетами, всього приблизно сто сімдесят п’ять фунтів стерлінгів, і оплатити дорожні витрати за нього та за годування його коня; а найняти коня для свого багажа він мусив власним коштом.

Вирішивши це, ми покликали португальця і повідомили його про нашу постанову. Я сказав йому, що ми не думаємо покидати його і хочемо зовсім не розлучатися з ним. Ми їдемо з караваном в Європу і збираємось забрати його з собою, але хочемо знати його думку з цього приводу. Він похитав головою і зауважив, що дорога довга, а він не має «пекуньї», щоб добратись туди. Ми відповіли, що віримо цьому, і тому вирішили допомогти йому й довести, як глибоко ми йому вдячні за його послуги та яке приємне для нас його товариство. Я пояснив йому, що ми заплатимо йому зараз же, щоб він, як і ми, тепер же пустив свої гроші в обіг. А витрати, якщо він поїде з нами, чи то в Москву, чи то в Англію, ми беремо на себе, виключаючи тільки перевіз його багажа.

Вислухавши з великою радістю нашу пропозицію, старий сказав, що поїде з нами хоч на край світу. Ми негайно почали готуватися в дорогу, але, як і інші купці, мали силу клопоту і замість п’яти тижнів, як гадали, змогли виїхати тільки через чотири з чимсь місяці.

Був початок лютого за нашим стилем, коли ми вибралися з Пекіна. Мій компаньйон та португалець поїхали ще раз до порту, де ми найперше причалили, щоб продати деякий товар, що залишився там. А я з китайським купцем, трохи знайомим мені з Нанкіна, що був у Пекіні в своїх справах, проїхав у Нанкін. Там я купив 90 штук найтоншого атласу і щось із 200 штук інших шовкових тканин різного сорту, почасти гаптованих, і все це привіз у Пекін іще до повернення мого компаньйона. Крім того, ми з ним накупили багато шовку-сирцю та іншого товару. Сам лише цей останній товар коштував 3500 фунтів стерлінгів. Був у нас іще чай, тонкий ситець, на трьох в’ючних верблюдів мускатного горіха та кориці. Все наше добро несли вісімнадцять верблюдів. Сюди треба ще додати верблюдів, на яких їхали ми самі, та двох коней з провізією. Отже, нам належало в каравані двадцять шість верблюдів та коней.

Товариство було дуже велике. Скільки пригадую, в нашому каравані було 300—400 верблюдів та коней і понад 120 вершників, добре озброєних про всяк випадок. Як східні каравани терплять від нападів арабів, так тамтешні терплять від татар; але татари не такі небезпечні, як араби, і не так по-варварському поводяться у випадку перемоги.

Наш караван складався з людей різних національностей, головне, росіян, яких було щось із шістдесят — купців і жителів Москви. Було там кілька литвинів і, на превелику нашу радість, п’ять шотландців, що показали себе людьми порядними і досвідченими в торгівлі.

Після одноденного переходу провідники, яких було п’ятеро, скликали всіх джентльменів та купців, тобто всіх пасажирів, за винятком служників, на велику, як вони казали, раду. На цій великій раді кожен із нас мусив дати певну суму в спільну скарбницю на купівлю фуражу, на плату провідникам, на придбання коней тощо. Тут же вони обрали й керівників каравану та призначили старшину, щоб командувати в разі нападу. Як побачимо далі, це призначення було дуже потрібне.

Дорога в цій частині країни дуже залюднена. На ній трапляється безліч гончарів та глинярів, тобто людей, що готують глину для китайського посуду. Одного разу португалець-лоцман, що завжди мав щось на думці, щоб звеселити нас, під’їхав до мене і з посмішкою сказав, що покаже мені найнезвичайнішу в усій країні річ, і що після всього поганого, що я розповів про Китай, я повинен буду сказати, що бачив у Китаї диво, якого немає ніде в світі. Я дуже зацікавився, і він пояснив мені, що це — будинок із чисто китайських виробів.

— Хіба, — відповів я, — всі матеріали, з яких збудовані їх будинки, не продукти їхньої країни, тобто китайські вироби?

— Ні, ні!— скрикнув він. — Весь цей будинок зроблений з того, що ми в Англії звемо китайськими виробами, тобто з фарфору[135].