Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Він сидів під деревом, схожим на невеличку пальму, що трохи затіняла його голову, але з сонячного боку під цим деревом був розкритий ще й великий зонт, що дуже прикрашав це місце. Китаєць сидів, відхилившись, у великому кріслі, бо був важкий і огрядний; дві рабині підносили йому їжу, а ще дві робили йому послуги, від яких, я думаю, відмовився б усякий європеєць: одна годувала пана з ложки, а друга, однією рукою держачи тарілку, другою збирала те, що падало на бороду та тафтяний жилет його милості. Ця гладка тварина вважала за негідне для себе користуватись своїми руками для цієї звичайної роботи, яку й монархи виконують самі, щоб не бачити незграбних пальців своєї челяді.

Саме тоді я подумав, скільки страждань зазнають люди через свою пиху і яка вона нестерпуча та гидка для людини при доброму розумі. Залишивши бідного дурня радіти з нашого вдаваного зачарування (адже ми ставились до нього тільки з жалем та презирством), ми рушили далі. Тільки отець Симон так зацікавився, що затримався, щоб трохи докладніше роздивитись, якими ласощами годували того пана. Він запевняв навіть, що мав честь покуштувати їх. По-моєму, таких страв не їла б жодна англійська собака: це була мішанина з вареного рису, великої кількості часника[131], зеленого перцю та ще якоїсь рослини, подібної до імбиру, що відгонила мускусом та гірчицею; в цій мішанині було зварено маленький шматок худої баранини. Так обідала їх милість, а трохи осторонь стояло четверо-п’ятеро челядників. Якщо він годував їх гірше, ніж їв сам, даючи їм вволю тільки приправи, то їх харч справді був дуже мізерний.

Щодо мандарина, з яким ми подорожували, то його шанували скрізь немов короля. Завжди оточений своїм почетом, він з’являвся з такою пишнотою, що я мало бачив його, хіба що здалека. Помітив я тільки, що всі його коні були незрівнянно гірші від робочих коней англійських биндюжників[132], але вони були так позавішувані попонами, килимами та іншим, що важко було сказати, гладкі вони чи худі. Ми бачили тільки їх голови та хвости.

Тепер у мене було легко на серці: всі турботи й непорозуміння минули. Я не хвилювався за себе, і від цього подорож була мені ще приємнішою. Ніяких лихих пригод мені не трапилось. Тільки одного разу мій кінь, перебродячи річку, впав і скинув мене. Річка була неглибока, але я зовсім змок. Згадую про це тому, що тоді постраждала моя записна книжка, де я занотовував імена людей та назви місцевостей, які треба було запам’ятати. Відразу я не звернув на це уваги. Сторінки позліплювались, і я, на превеликий жаль, не зміг прочитати назв кількох місцевостей, які відвідав під час цієї подорожі.

Нарешті ми добрались до Пекіна. Зі мною був тільки юнак, якого мій племінник-капітан дав мені як служника і який довів уже мені свою відданість і пильність. У мого компаньйона був тільки один служник — родич. Щодо португальця, то він так хотів побачити двір китайського імператора, що ми взяли його з собою, тобто взяли на себе всі його витрати, а він за це був у нас товмачем, бо розумів місцеву мову, добре говорив французькою і трохи англійською. Справді, цей старик завжди був нам у великій пригоді. Не прожили ми в Пекіні й тижня, як він з’явився до нас сміючись:

— Ах, сеньйоре англійцю, — мовив він, — я маю вам сказати щось таке, що потішить вам серце.

— Потішить мені серце? — сказав я. — Що ж це може бути? В цій країні не знаю нічого, що могло б потішити чи засмутити мене.

— Так, так, — сказав він покрученою англійською мовою, — вам радіти, а мені сум.

Він хотів сказати «сумувати». Я зацікавився.

— Чому ж вам сум? — спитав я.

— Тому, що ви мене везли сюди 25 днів, а назад відпустите одного. Як же я вернусь до свого порту без корабля, без коня, без пекуньї[133]? — Так називав він гроші, вживаючи попсованої латинської мови, якою він часто смішив нас.

Коротко кажучи, він повідомив нас, що до міста прибуває великий караван російських та польських купців, які через чотири-п’ять тижнів збираються виїхати звідси суходолом до Москви[134]. Він гадав, що ми скористуємось цією нагодою і поїдемо з ними, а його покинемо, і він вертатиметься один. Признатися, ця звістка мене вразила. Всю мою душу охопила невимовна радість. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не переживав нічого подібного і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті я звернувся до старого з такими словами:

— Як ви про це довідались? Чи певні ви, що це правда?

— Певен, — відповів він. — Я зустрів сьогодні на вулиці свого давнього знайомого — вірмена, чи, коли хочете, грека. Він приїхав з ними з Астрахані і хотів поїхати в Нанкін, де я колись познайомився з ним. Тепер він змінив свій намір і вирішив вернутися з цим караваном до Москви, а потім Волгою до Астрахані.

— Добре, сеньйоре, — сказав я, — не турбуйтесь про те, що вам доведеться вертатись самому. Якщо я, завдяки цій нагоді, вернусь в Англію, то ви самі будете винні, якщо поїдете в Макао.