Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

— Таке може бути, — мовив я. — Який же він завбільшки? Чи зможемо ми, поклавши його в скриньку, везти на верблюді? Якщо так, то ми його купимо.

— На верблюді! — повторив старий, піднісши руки вгору. — Та в ньому ж живе сім’я в тридцять осіб!

Я зацікавився ще більше, коли побачив цю будівлю. Це був дерев’яний, ніби поштукатурений дім, але вся штукатурка була з фарфору: власне — з тієї глини, з якої роблять фарфор.

Під сонячним промінням будинок, укритий зовні глазуром, виглядав дуже гарно. Глина була біла, розмальована великими синіми візерунками, які ми бачимо в Англії на китайському фарфоровому посуді, і тверда, немов випалена. Всередині, замість панелі, всі стіни були викладені твердими, мальованими кахлями, схожими на ті чотирикутні невеличкі кахлі, які ми в Англії називаємо «горішніми»[136]; ці кахлі були з найкращого фарфору, оздоблені дуже гарними різнокольоровими малюнками, ще й з позолотою. Іноді кілька кахель складали один малюнок, але вони так майстерно з’єднувались замазкою з тієї ж таки глини, що важко було помітити, де саме вони сходились. Підлога в кімнатах була з того ж самого матеріалу і така ж сама тверда, як і глиняні долівки, що лишаються ще в деяких місцевостях Англії, а найбільше по хатах Лінкольншира, Ноттингемшира, Лейстера[137] тощо. Ця підлога була тверда, як камінь, і рівна, але з невипалених і непофарбованих кахель, крім підлоги в маленьких кімнатах, схожих більше на комірки. Стеля і вся штукатурка у цілому будинку були з такої ж самої глини. Дах укривала блискуча чорна черепиця, теж із фарфорової глини.

Це був справді фарфоровий будинок, і коли б я не був у дорозі, я залишився б там на кілька днів, щоб краще роздивитись на всі його особливості. Мені розповідали, що в саду при ньому були фонтани й водойми з рибами, обкладені з боків та на дні такими ж самими кахлями, а розставлені вдовж алей прекрасні статуї були теж зроблені цілком із фарфорової глини.

Тому що виробництво фарфору є одна з властивостей Китаю, то в ньому вони, безперечно, перевищують усіх. Вони розповідали мені неймовірні історії про свої вироби з глини, але шкода їх і переказувати, бо там не почуваєш і слова правди. Один китаєць запевняв нас, ніби він знає робітника, який зробив із фарфору корабель зі щоглами та парусами такого розміру, що міг умістити п’ятдесят чоловік. Якби він сказав мені, що робітник спустив той корабель на воду і проплив на ньому в Японію, я, може, й відповів би щось; але я знав, що хлопець, даруйте на слові, просто брехав, а тому я лише мовчки усміхнувся.

Через це надзвичайне видовище я на дві години відбився від каравану, за що наш старшина того ж дня оштрафував мене на три шилінги, додавши, що коли б це трапилось на триденній відстані від Великого Муру, штраф був би вчетверо більший, і я мусив би просити пробачення на найближчому засіданні ради. Я обіцяв бути надалі обачнішим і згодом переконався, що всі накази про те, щоб ми держались докупи, були необхідні для нашої безпеки.

Через два дні ми пройшли Великий Китайський Мур, збудований на захист від татар[138]. Це дійсно грандіозне спорудження йде по горах та горбах навіть там, де воно непотрібне, тобто де скелі зовсім неприступні і де через провалля не зміг би пройти ніякий ворог, а якби зміг, то тоді його й мур не затримав би. Переказують, що цей мур має завдовжки щось із тисячу англійських миль. Якщо міряти прямо і не зважати на звороти, то лінія обводу дорівнюється п’ятистам милям. Заввишки має він щось із чотири сажні[139], а в багатьох місцях він такий самий і завтовшки.

Я стояв тут з годину, не порушуючи наших розпорядків, бо саме стільки часу треба було караванові, щоб пройти крізь ворота. Отже, кажу, я цілу годину розглядав його звідусюди, зблизька та здалека, скільки міг кинути оком та скільки дозволив старшина нашого каравану. Він іще раніше вихваляв мені мур, як всесвітнє диво, і дуже хотів знати мою думку про нього. Я сказав йому, що це чудова штука, щоб затримувати татар, але він не зрозумів значення моїх слів і прийняв їх за комплімент. А старий португалець засміявся.

— О, ви гарно говорите, сеньйоре англійцю! — сказав він.

— Як це гарно? — спитав я. — Що ви хочете цим сказати?

— Ви називаєте річ білою так, що вона мені здається чорною: веселою з одного боку і сумною — з другого. Ви сказали йому, що мур добрий, щоб спиняти татар, а мені ви цим самим дали зрозуміти, що він тільки на це й здатний, і що, крім татар, він нікого не спинить. Я розумію вас, сеньйоре англійцю, так, але сеньйор китаєць зрозумів вас інакше.

— Скажіть щиро, — відповів я, — чи вважаєте ви, що він витримає натиск армії наших одноплеменців з доброю батареєю або наших інженерів з двома сотнями саперів? Хіба вони не зруйнують його днів за десять так, що крізь нього пройде в бойовому порядку військо, а від муру й сліду не лишиться?

— Так, так, сеньйоре, — сказав він, — я це знаю.