Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Це — єдиний відхил в усьому оповіданні про мої подорожі; більше я не буду описувати ні країни, ні людей; це не моя справа і не входить у мої плани. Я маю скласти звіт про свої власні пригоди, про життя, повне надзвичайних подорожей і різноманітних змін, таких дивних, що мало хто й чув про що-небудь подібне. Я мовчатиму про могутні країни, численні народи, про великі пустині, крізь які мені довелось мандрувати, і говоритиму про них тільки тоді, коли це стосуватиметься мене самого і буде потрібно для повноти мого оповідання. Тепер я був, здавалось, у самому центрі Китайської імперії, приблизно на 30° північної широти, бо ми вже вернулися з Нанкіна. Мені, правда, хотілось побачити Пекін, про який я так багато чув. Отець Симон щодня напосідав на мене з цим. Нарешті, коли день його від’їзду був уже призначений, а другий місіонер, що мав супроводити його, приїхав із Макао, треба було остаточно вирішити, поїдемо ми чи ні. Я звернувся до свого компаньйона, даючи йому на волю розв’язати це питання. Він вирішив їхати, і ми почали готуватись до подорожі. Умови нашої мандрівки були чудові, бо ми одержали дозвіл пристати до почету одного мандарина. Це щось подібне до віце-короля чи головного адміністратора краю. Вони подорожують з великим ескортом, а народ дуже вшановує їх, хоч вони часом руйнують його, бо всі селища на їх шляху мусять постачати провізію їм та їх почетові. Я також спостеріг під час нашої подорожі, їдучи з його вантажем, що ми одержували досить провіанту для себе й наших коней від населення, але за все це мусили платити за базарними цінами; управитель мандарина чи то комісар постачання ретельно стягав з нас гроші, так що наша подорож у його почеті, бувши великою для нас ласкою з його боку, давала йому й велику поживу. Крім нас, на таких же самих умовах їхало ще людей тридцять під охороною його почету або, так би мовити, його конвою. З цього був йому дуже великий зиск, бо населення всю провізію давало йому даром, а він брав з нас за все гроші.

Ми їхали до Пекіна 25 днів надзвичайно залюдненою країною з зовсім погано обробленими полями. Господарство й умови життя там злиденні, хоч як вихваляють працьовитість цього народу. Я кажу — злиденні, бо такими вони здавались нам, тобто людям, що вміють робити, вміють жити і можуть порівняти убоге життя китайців із своїм. А ці бідолахи не знають нічого кращого. Вони такі горді, що тільки злидні переважають їх гордість, і це ще збільшує їх страждання. Як на мене, то американські голі дикуни щасливіші за китайців, бо в них нічого немає і вони нічого не хочуть; тим часом як китайці — горді й зухвалі, а насправді вони тільки нещасні жебраки, їх чванство — незрівнянне. Воно виявляється в їхньому одязі, в їхніх будівлях, у численній челяді та невільниках, і — це ж найсмішніше — в їхньому презирстві до всіх, крім себе.

Правду кажучи, пізніше я з більшою приємністю мандрував пустинями та степами Великої Татарії[130], дарма що шляхи тут гарно бруковані, дуже вигідні і тримаються в доброму ладі. Надзвичайно чудно було мені бачити цих чванливих і властолюбних людей серед надзвичайної простоти та неуцтва, бо вся їх уславлена мудрість зникла. Іноді нас — мого друга, отця Симона й мене — дуже смішила жебрацька чванливість цього народу. Наприклад, проїжджаючи мимо будинку якогось сільського пана, як назвав його отець Симон, миль за тридцять від Нанкіна, ми мали честь дві милі їхати з господарем цього маєтку. Він здавався нам справжнім Дон Кіхотом — якоюсь мішаниною чванства й злиднів. Одяг цього засмальцьованого «дона» був би доречний блазневі чи паяцеві: він був із брудного ситцю, кричуще прикрашений, як у фігляра, з довгими відкидними рукавами, тафтою та прорізами з усіх сторін. На ньому був найкоштовніший атласний, проте засмальцьований, наче в різника, жилет, який свідчив, що його милість був нечепурою, яких мало.

Його кінь був миршава, кощава, крива тварина, що в Англії пішла б за 30—40 шилінгів. Слідом за ним ішло двоє рабів, поганяючи нещасну шкапу. В руках він держав батіг і молотив ним по голові коняки так, як його раби по її крупі. Супроводили його десять-дванадцять челядників. Як нам сказали, він їхав із міста в свій маєток, що був милі за півтори спереду. Ми посувались поволі, і цей джентльмен випередив нас; а коли ми, спиняючись у селі на спочинок, проїхали мимо садиби цієї значної людини, то побачили, що він сидить на невеликій площадці коло входу і якраз обідає. Хоч це було щось подібне до садочка, але ми добре бачили його. Нам натякнули, що чим пильніше розглядати його, тим йому буде приємніше.