Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Коли мій компаньйон, нічим не зв’язаний з юнаком, міг зробити таку пропозицію, то я мусив запропонувати йому від себе щонайменше те ж саме. Команда згодилась пливти з ним. Ми передали йому половину корабля, взяли з нього письмове зобов’язання дати нам звіт за другу половину, і він поплив в Японію. Японський купець показав себе відносно нього людиною чесною і подбав про нього в Японії. Він дістав йому перепустку на берег, яку далеко не всім європейцям щастить одержати, акуратно сплатив йому за фрахт і вирядив його на Філіппінські острови з вантажем японського та китайського товару. Продавши його іспанцям, вони вернулись з європейським крамом і з великою кількістю кориці та інших прянощів. Молодий чоловік не тільки одержав добру плату за перевіз: через те, що він не хотів продавати тоді свого корабля, купець дав йому ще багато товарів — частину за гроші, частину за прянощі, які той придбав своїм коштом. Він вернувся на Манільські острови до іспанців, де дуже добре продав свій вантаж. Зав’язавши в Манілі впливові знайомства, він зробив свій корабель вільним судном. Манільський губернатор найняв його до Акапулько в Америці, на Мексиканському узбережжі, дав йому перепустку на берег і дозволив побувати в Мексиці, а звідти з усією командою виїхати на якому завгодно іспанському кораблі в Європу.

Подорож до Акапулько була вдала. Там він продав корабель і одержав дозвіл поїхати суходолом у Порто-Белльйо[125], де він знайшов спосіб добратись на Ямайку з усім своїм майном, а років через вісім вернувся в Англію, надзвичайно збагатівши. Про це я розповім у свій час, а поки що вернусь до наших власних справ.

Розлучаючися з кораблем та його командою, ми, певна річ, замислились над тим, як нагородити тих двох людей, що так вчасно попередили нас про небезпеку в Камбоджі. Вони справді зробили нам велику послугу і гідні були доброї нагороди, хоч теж були чималі шахраї: вони повірили чуткам, що ми пірати, які втекли з кораблем, і з’явились не тільки повідомити про напад на нас, а хотіли й самі пливти з нами, як з піратами. Пізніше один із них признався, що тільки надія пожити розбишацьким життям привела їх до нас. А втім, це аж ніяк не зменшувало їх заслуги перед нами, і тому я спочатку звелів сплатити їм утримання, якого їм не видали на їхніх кораблях — англійцеві за дев’ятнадцять місяців, голландцеві — за сім; крім того, я дав кожному по невеликій сумі золотими монетами, що їх дуже задовольнило. Англійця я призначив каноніром, бо наш канонір дістав посаду помічника капітана і скарбника, а голландець став боцманом. Обидва надзвичайно раділи цьому й показали себе дуже корисними, бо були досвідчені моряки й здорові хлопці.

Ми опинились тепер на китайському побережжі. Коли, перебуваючи в Бенгалії і маючи цілковиту змогу вернутись на батьківщину за свої гроші, я вважав себе нещасним засланцем, далеким від рідного краю, що ж мусив я переживати тепер, ще на три тисячі миль далі, і не маючи ніяких перспектив вернутись додому?

Єдина надія була в нас, що через чотири місяці тут знову збереться ярмарок, і тоді ми зможемо накупити різного товару місцевого виробу і придбати якусь китайську джонку[126] чи судно з Нанкіна, яке відвезе нас з нашим товаром, куди ми схочемо. Цей план мені сподобався, і я вирішив чекати. До того ж, не вважаючи себе за якихось покидьків, ми гадали, що якби сюди зайшов англійський чи голландський корабель, він не відмовився б узяти нас та наше добро і довезти нас до якогось іншого, ближчого до батьківщини місця в Індії.

З такими надіями ми вирішили ще пожити тут, а щоб трохи розважитись, зробили дві чи три подорожі в глиб країни. Спочатку ми витратили десять днів на подорож до Нанкіна. Справді, варто було подивитись на таке місто. Кажуть, що в ньому мільйон мешканців, хоч я й не вірю цьому. Воно розплановане дуже гарно, всі вулиці в ньому прямі й перехрещуються під прямим кутом, що надає йому дуже приємного вигляду.

Та коли я порівняв з нашим народом злиденних мешканців цієї країни, їх фабрики, побут, уряд, релігію, багатство і їх так звану пишноту, — мені здалось, що, мабуть, не варто й згадувати про все це і зовсім нецікаво розводитись про це на письмі.

Треба зауважити, що ми дивуємось величі, багатству, пишноті, церемонності, урядуванню, фабрикам, заводам, торгівлі й поведінці цих людей не тому, що в усьому цьому справді є щось дивне й варте уваги, а лише тому, що, дізнавшись спочатку про варварство цих країн і грубість та темряву, які панують тут, ми не сподіваємось знайти й того, що тут є.