Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Ідею «Робінзона» Дефо підказала така історія: у 1704 р. капітан каперського (напівпіратського) судна «П’ять морів» залишив на березі безлюдного острова свого помічника шотландця Александра Селкірка. Це був острів Мас-а-Тьєрра з архіпелагу Хуан Фернандес, розміщений неподалік від берегів Чилі. Через чотири роки і чотири місяці судно «Герцогиня» з флотилії знаменитого капера капітана Роджерса визволило Селкірка. Роджерс зробив досвідченого моряка своїм помічником, потім капітаном одного зі своїх суден. Вудс Роджерс розповів про Селкірка і його острів у другому виданні своєї «Подорожі довкола світу з 1708 по 1711 рік» (1718), куди був включений епізод «Розповідь про те, як Александр Селкірк прожив у самотності на острові чотири роки і чотири місяці». Він же познайомив його з відомим журналістом Р. Стилем. Короткий нарис Стила, надрукований у 1713 р. в його газеті «Англієць», привернув увагу публіки до історії Селкірка, але матеріали для роману Дефо, звичайно, взяв не з його стислої публікації, а з самого щоденника капітана Роджерса. Існує припущення, що Дефо міг зустрітися з Селкірком, коли той повернувся до Британії, чи прочитати його власні записи (існування яких не доведене), але вони не зовсім вірогідні. З особливим інтересом Дефо читав також твір сера Валтера Релея про Гвіану і, очевидно, під його впливом переніс пустинний острів до Антлантичного океану (забравши з Мас-а-Тьєрри і Робінзонову печеру, і гору, з якої той виглядав кораблі, і багато іншого; прихопив він і кіз, черепах і навіть пінгвінів, яким аж ніяк не місце у тропіках). Використав Дефо й записки капітана Едварда Кука, який був на тому судні, що забрало Селкірка з острова, і записки адмірала Вільяма Дамп’єра, а можливо, й інших мореплавців. Спираючись на них, Дефо переконливо й реалістично зобразив землі, на яких ніколи не бував, і моря, якими ніколи не ходив.

Проте ця історія була значно змінена і переосмислена. Дефо переніс місце дії до Антлантичного океану, тому тепер два острови сперечаються за право називатися «справжнім» притулком Робінзона (за наведеними в романі координатами знаходиться Тобаго), й відсунув ії на п’ятдесят років назад, надав своєму героєві більш респектабельної професії негоціанта і значно збільшив термін його перебування у самотності. Але існує й принциповіша відмінність між історіями реального і літературного Робінзонів. Коли Роджерс вперше побачив Селкірка, одягнутого в козлячі шкури, той, за його словами, «виглядав ще дикішим, ніж рогаті першовласники цього хутра», до того ж він майже забув мову. А герой Дефо, що провів на острові 28 років, не тільки не здичавів, він навіть удосконалився.

Не важко помітити, що Дефо постійно тренував у своєму герої навички цивілізованої людини: змушував приймати їжу за столом і навіть у «товаристві» — дарма, що воно складалося лише з його домашніх улюбленців, слідкувати за своїм туалетом, хоч його наряд і був пошитий з ним самим вичинених козячих шкур, чітко артикулювати слова, задля чого вигадав папугу, надав він йому можливість читати й писати, і мірою своїх можливостей, Робінзон залишався англійським джентльменом навіть за тисячі миль від батьківщини. Та найважливішу роль у тому, що Робінзон не деградував, зіграла праця. День за днем, рік за роком проходить перед читачем життя героя на безлюдному острові, сповнене господарськими клопотами й повсякденними справами.

З неослабною увагою ми слідкуємо за всіма виробничими процесами, разом з героєм впадаємо у відчай через невдачі його господарських починань і радіємо успіхам. І ні на хвилину не забуваємо, що тільки так — будуючи житло, доглядаючи кіз, збираючи плоди, розчищаючи землю під посіви, зводячи огорожі і т. д., він може вижити. Праця — необхідна умова його існування на острові. Вона дає йому «хліб насущний», тренує його розум і стає передумовою пробудження морального почуття. Недарма наприкінці першої книги Дефо перетворює острів на своєрідну виправну колонію для піратів, і, як ми бачимо у другій книзі, навіть найгірші (Віль Аткінс) змінюються у кращий бік. В романі є епізод: Робінзон знайшов зелену долину, прекрасну і родючу. Життя у цій долині — ідилія, настільки природа про все подбала сама. У Робінзона з’являється спокуса перенести свою резиденцію у цей райський куточок, але він долає її, бо розум підказує: він може пропустити корабель, який всі двадцять вісім років не втрачає надії побачити. І дійсно, ідилія виявилася оманою, бо неподалік від прекрасної долини часто висаджувалися тубільці-людожери, про існування яких він не підозрював. У критичній літературі цей епізод отримує цікаве потрактування: долина — це спокуса лінощами, бажанням легкого життя; Робінзон виживає тому, що долає її.