Живий звук

Коли Добрянський відгукнувся, я тут же послався на Людмилу Корбут і несподівано для себе почув, як голос на тому боці дроту дещо змінився. Або в них щось особисте, або, і це більш імовірно, наша Люська цілком влаштовувала його наданням журналістських послуг. Я сказав: «Треба поговорити». Він відповів: «Ну, раз треба…», і призначив зустріч в одному з ресторанів «Козирної Карти»[11]. Приблизно уявляючи цінову політику, я завбачливо прихопив із собою суму, за яку в переході на Майдані можна випити десь сорок чашечок кави з автомата. Або двадцять чашечок з двадцятьма сосисками, загорнутими в тонкий, безбожно гарячий млинець.

Добрянський почав замовляти, і я зрозумів: із ввічливості спробую заплатити за себе, а потім дозволю йому себе пригостити.

– А що таке «Самундрі»?

– Салат. Креветки, морська капуста, різні там спеції.

– Значить, я купую в магазині за рогом півкіло креветок, готовий салат із морської капусти…

– У них тут постачання не з магазину за вашим рогом, а пряме. Це не свіжозаморожені продукти харчування і не напівфабрикати. Народ почав це розуміти, тому і столики замовляють. А мережа розширюється.

– Не знаю, не знаю… Щодня їсти за такі ціни…

– Не їжте, – Добрянський знизав плечима. – Вас Ігорем звати?

– Так точно.

– У якому полку служили?

– Я закосив від армії і пишаюся цим безмежно. «Так точно» – це щось типу приказки…

– Люблю всілякі приказки. Наприклад, тайм ітс мані. Час – це гроші, ву компрене?

Принесли віскі. Добрянський взяв свою склянку, погойдав у руці, слухаючи, як легенько тарабанять об його стінки крижані кругляші.

– Час – це гроші. Валяйте, в чому там справа.

– Микола Бобров.

– Він помер.

– Не новина.

– Про померлих – добре або нічого.

– Я не прошу, аби ви почали мені говорити щось погане…

– Чому я взагалі повинен вам щось говорити? Про Боброва і взагалі…

Я спробував подивитися йому в очі. Добрянський явно уникав прямого погляду, але не через те, що чогось боявся. Видно, така манера спілкування була для нього характерною.

– Сонцеву знаєте?

– Хто ж її не знає…

– Вона в лікарні.

– Знаю. Нічого страшного. Личко пошкодила, але, кажуть, не сильно. Залатають.

– Пластична хірургія не з дешевих. А Бобров мертвий.

– Ви думаєте, Сонцевій нема кому оплатити лікування? Такий проект не буде довго валятися ані на землі, ані на лікарняному ліжку. За її здоров'я і спомин душі Коляна…

Відпивши зі своєї склянки, Добрянський акуратно поставив її на стіл. Свої п'ятдесят грамів віскаря я, не стримавшись, лигнув одним махом і навіть закашлявся. Тим часом принесли салати, дві порції «Самундрі». Крім капусти і креветок там були ще якісь морські потвори. Кальмари чи восьминоги – я все ж таки краще знався на салі й ковбасах. Добрянський, побажавши «смачного», заходився їсти. Я теж колупнув свою порцію виделкою. їсти не хотілося зовсім. Не зважаючи навіть на те, що іншої нагоди скуштувати страву індійської кухні в українському виконанні в мене, з налаштованим на хот-доги шлунком, більше не буде.

Мій співбесідник поводився майже так само. Хоч і змітав із тарілки все, що на ній лежало, робив це без жодного видимого задоволення. їв, бо треба їсти і чимось заповнити паузу в розмові з незнайомою і малоцікавою людиною.

– Ще віскі? – запропонував Добрянський, відсунувши тарілку.

– Мабуть, ні.

– Я теж так думаю. Давайте до якихось справ. Я взагалі-то трошки хамуватий чоловік. Це дозволяє краще керувати власним часом і часом інших. Бо зустрінуться, почнуть щось мусолити… Мені від вас нічого не треба. Що цікавить вас?

– Поняття не маю.

– Тобто?

– Ви назвали себе хамуватим, – розвів я руками. – Я себе можу назвати лише чесним. Це не означає, що я ніколи не брешу. Люди в принципі брешуть, навіть частіше – коли не хочуть цього робити. Та в цьому разі мені простіше чесно сказати: я ще не знаю, чим ви можете мені допомогти. Мабуть, чимось можете. Поки не знаю чим.

– Гм… – Добрянський зробив ще один малесенький ковток. – Тоді давайте по порядку. Отже, Микола Бобров і Анжела Сонцева. Ви – журналіст і копаєте під когось, так, ні?

– Ні, – за великим рахунком, я навіть не збрехав, бо поки що не копав, а шукав, у який ґрунт штрикнути лопатою. – Я далекий від того, чим займаються артисти і їхні продюсери. Як мінімум мені хотілося б знати про це трохи більше від людини, яка крутиться в цьому бізнесі.