Живий звук

– Навпаки. Коля Бобров – персонаж у цьому відношенні унікальний. Анжела чи не єдина на моїй пам'яті, хто не збирався йти від нього. Решта тих, кого він підібрав, буквально витесав із поліна та розкрутив з нуля, раніше чи пізніше йшли від нього. Хто – під крило конкурента, хто – в нікуди. Можете не вірити, але на Сонцеву в наших колах навіть ставки жартома почали робити: чи довго дівчинка протримається. Потім перестали. Вона виявилася на диво вірною своєму татові Карлу, – Добрянський враз сперся руками на край столу і подався ближче до мене всім корпусом: – Багато в чому Колян винен сам. Поводився з підопічними не дуже коректно… Але всі ці сварки та розриви з тими, кого знаходив і піднімав, поступово заганяли його в депресію. Спочатку алкоголь, потім – наркота. Раз ми вже говоримо про Боброва, думаю, обоє знаємо, від чого він помер?

Так. Хтось систематично постачав його кокаїном, а потім форсував події: прийшов, збив з ніг потужним ударом, аби не рипався, і вгатив бронебійну дозу герича. Якщо це не так, тоді я – іспанський льотчик.

– Передозування, – я вирішив обмежитися такою відповіддю.

– Колян був сильним професіоналом, коли все йшло в потрібній колії. Коли починалися збої в програмі, він ставав слабким.

– Аварія Анжели – збій у програмі?

– Не знаю, – співбесідник відхилився. – Бо не знаю його програми. Наскільки відомо, з дівкою нічого аж такого страшного не сталося. Що відбулося в душі Боброва, яка шестерня стерлася, яка гайка розкрутилася – поняття не маю. Завтра, до речі, похорон. Але все одно, крім пліток про спосіб залишити життя, нічого конкретного там не почуєте. Ну, так, – він знову мазнув поглядом по своєму годиннику. – Якщо вам справді потрібно поговорити з кимось про нереалізовані творчі плани, знайдіть режисерів, котрі з ним працювали. Або, ще краще, когось із його колишніх підопічних. Ось так.

Добрянський махнув рукою. Халдей намалювався поруч миттєво, акуратно поклав на стіл замшеву течку з рахунком усередині. Мій співбесідник поліз по гроші.

– Та ну, я розберуся, – для годиться спробував зупинити його я. – Ви ж час витрачали.

Зараз він царським жестом відмахнеться, загляне в течку…

– Ну нехай, – погодився Добрянський. – Якось іншим разом… Смачного.

Проводжаючи його поглядом і дратуючись від очікувального погляду офіціанта, я подумки обізвав себе піжоном. Тоді поклав у течку кілька купюр, принципово дочекався здачі і, все ж таки не доївши замовлену курку, пішов зализувати рани.

Сонцеву перевезли в приватну клініку, подалі від набридливих очей.

Ну, цього слід було сподіватися. Власне, я й не думав, що після скандалу, влаштованого іменитою пацієнткою, мені дозволять із нею побачитися вдруге. Нехай лікарня «рідна» і керівництво мені дещо зобов'язане, нікому не хочеться заводитися через очевидну дурню.

Проте адресу лікарні мені все ж таки дали, і я подався через усе місто в бік Феофанії. У тамтешній лікарні я ніколи не був. Але, як більшість і виробників, і споживачів інформації, знаю: там люблять пересиджувати тяжкі часи українські політики, над якими завис дамоклів меч, та доведені до нібито передінфарктного стану українські бізнесмени. Щось не пригадую, аби там якорилися діячі шоу-бізнесу, навіть імениті. Значить, Анжелу Сонцеву, перспективну, та все ж таки – початківку, туди хтось заховав від сторонніх очей свідомо.

Покровитель.

Сама Анжела навряд чи спланувала подібну комбінацію. Я знайомий зі співачкою дуже мало, спілкувався і того менше. З того, що я вже дізнався про неї, склалося враження: дівчина метка, свого не випустить, та аж таким комбінаторським розумом не відзначається. Враження і не погане, і не хороше. Серед нас багато таких. Он я сам не з лоєм у голові.

Отже, у Феофанії Сонцеву хтось заховав. Що це може означати? Лише справедливість моїх припущень. На неї справді вчинили замах невідомі. Натомість інші невідомі взяли справу в свої руки, на якийсь час зробивши співачку недоступною. Виходить, скромна Попелюшка з шоу-бізнесу комусь почала серйозно заважати, а комусь навпаки – дуже потрібна.

Зупинивши машину неподалік від знаменитої лікарні, я вийшов, розім'яв затерплі від цілоденного сидіння то за столом, то за кермом суглоби, недбало запхав руки до кишень куртки і рушив до входу. Мене ніхто не зупиняв, у вестибюлі також не було очікуваних мордатих сек'юріті. Та вже за кілька хвилин я повертався назад: жіночка в білому халаті з реєстратури сухо відповіла: інформація про пацієнтів, їхній стан і відвідування хворих лише для рідних і тих, кого пацієнт вніс у спеціальний список. Хоч списку я не бачив, проте точно знаю – мого прізвища там немає.

Нехай так. Йдучи до машини, я на ходу озирнувся, пробіг очима по освітлених вікнах палат, наче намагаючись вирахувати, чи виходить Анжелине вікно на цей бік. Потім сів за кермо і поїхав додому.

Мобілка в кишені ожила, коли я вже встромляв ключ у замок, тримаючи в лівій руці літровий пластиковий балон темного пива. Повернувши ключ, відчинивши двері і зайшовши в квартиру, я прихилився до одвірка і витягнув телефон. Зиркнув на дисплей.