Живий звук

Мряка, що заявила про себе зранку і псувала всім без того понеділковий настрій, під обід розвіялася. Навіть сонце засвітило, виблискуючи по не висохлих ще калюжах. В одну з таких калюж я заїхав правим колесом, паркуючи машину біля цвинтаря, де саме добігало кінця прощання з Миколою Бобровим.

Відсидівши обов'язкову планівку, я для годиться затримався у своєму робочому закутку, відповівши на кілька нічого не значущих дзвінків, вставивши пістон кореспондентові на випробувальному терміні за поверховість у висвітленні проблем боротьби з проституцією, дав кілька цінних вказівок іншим, переконався, що до кінця тижня відділ криміналу має про що розповісти читачам, а потім непомітно злиняв. Я ще не знав, хто мені може бути потрібен, та був переконаний – когось із таких людей я точно зустріну на похороні Боброва.

Напустивши на обличчя скорботного виразу, я пройшов між могилами до величенького гурту. Чомусь здавалося – продюсер Бобров мусить упокоїтися чи не на Байковому цвинтарі, за конкретне бабло це цілком реально організувати. Та ховали його на Лісовому кладовищі. І то – не його, а урну з прахом. Невідомо, кому прийшло в голову везти тіло спочатку до крематорію і чиє це взагалі було рішення. Місце на цвинтарі все одно меншим не буде… Відтак спалювати мертве тіло – це, в першу чергу, робити неможливою ексгумацію трупа.

Хоча – для чого? Очевидно, розтин нічого особливого не виявив. Наркотична залежність покійного – не таємниця, як і причина смерті. Я труснув головою: накручую себе, придумую по ходу новий детектив, сподобалося, чорт забирай… Пом'янувши чорта на кладовищі, та ще й під час поховання, я мимоволі перехрестився: «Прости, Господи!» Хоча особливої набожності та забобонності за собою ніколи не помічав…

Ставши на віддаленні, я з усієї сили намагався не виявляти зацікавленості до прощальної церемонії. Хоча це справді вимагало серйозних зусиль. Не заморочуючись проблемами шоу-бізнесу, я все ж таки дивлюся телевізор і читаю газети. Тому очі натикалися то на одну, то іншу відому фізіономію. Здавалося, ожили персонажі світської фотохроніки та телевізійні завсідники зійшли з блакитного екрана сюди, на вогку цвинтарну землю. Про таке зібрання репортери зазвичай кажуть: «Там були ВСІ!»

Проте ніхто з «усіх» мене зараз не цікавив. Більше привертали увагу ті, хто прийшов нібито разом із ними, але тримається окремо. Ці сто відсотків не виконують суспільний обов'язок, зберігаючи пристойність і по черзі згадуючи перед розритою могилою чесноти покійного. Вони прийшли самі і справді проводжають його в останню путь. Прийшли, бо не могли не прийти. Але не виступають на імпровізованому мітингу, бо можуть собі це дозволити.

Таких я примітив відносно небагато. Двоє молодих хлопців, майже однакові на зріст, тільки один – коротко стрижений, майже голомозий, а другий, навпаки, із забраним у кінський хвіст волоссям, з вигляду явно збиралися йти. Голомозий щось прошепотів товаришеві, той знизав плечима, кивнув, і обоє, кинувши на спини учасників церемонії прощання по останньому погляду, поволі посунули до виходу.

Я рушив навперейми, перестрівши обох уже за цвинтарною огорожею.

– Молоді люди, можна на хвилинку?

Хлопці озирнулися на мене. В жодній парі очей ані натяку на здивування.

– Ми? – перепитав голомозий.

– Ви, ви… На секундочку… Ви ж були знайомі з Миколою, правильно?

– А вам яка печаль? – байдуже поцікавився він. – Якщо ви преса, то ми нічого не коментуємо.

– Ага, – погодився з ним Кінський Хвіст. – Йдіть, дядьку, на хер.

– Хіба на похороні лаються? – поцікавився я.

– А хіба на похороні до незнайомих людей пристають? – відбрив Кінський Хвіст.

– Ні до кого я не пристаю. Я справді журналіст, але нічого мені коментувати не треба. У мене немає диктофону, мікрофон ніде не вмонтований. Я вас навіть не знаю.

– Тоді якого…

– Чекай, – голомозий притримав Кінського Хвоста за лікоть. – Правда, не треба тут сваритися, прикмета погана. Кажете, не знаєте нас, а самі підійшли…

– Бо мені здалося, ви вважаєте себе більш ближчими до покійного, ніж оця вся братія, – я кивнув у бік кладовища. – А я розсекречуся: це я його мертвим знайшов.

Нарешті вдалося пробити захист: очі в обох зробилися ідеально круглими.

– Мені треба було поговорити з Миколою про одну справу, ми домовилися про зустріч, але, як бачите, він мене не дочекався. Між тим розмова далі актуальна. Чи можу я поговорити про це з вами? Не для преси, можете мені вірити.

– Тоді – для чого? – різко запитав Кінський Хвіст. – І про яку справу? Ми давно розійшлися з Бобровим і все, що думали про нього, вже встигли сказати. Тепер перегоріло, пом'янемо новопреставленого – справі кінець.

– Давайте спочатку хоча б познайомимося, – примирливо запропонував я, простягнувши правицю Кінському Хвосту як найбільш колючому. – Мене Ігорем звати.

– Юрко, – трохи подумавши, він потиснув руку. – Пастушенко. Колись був Пастухом.

– Саня, – простягнув руку голомозий. – Кнуров моє прізвище. Як у того, в «Безприданниці»[12], знаєте? Купець там був – Мокій Кнуров…