Живий звук

Ми розмістилися довкола старенького столу. З табуреток прибрали дошку і одну з них як гостю присунули мені. Пастушенко всівся на другій, а Кнуров осідлав перевернутий пластмасовий ящик з-під пляшкового пива. Він же і банкував, наливши горілки собі – в червоний кухоль із логотипом «Nestle», другові – в чайну чашку з відбитою ручкою і пощербленим краєм. Я нагадав, що за кермом, але все-таки погодився бодай змочити губи за спомин душі, і мені чисто символічно хлюпнули в емальований, у білий горошок кухоль. Потім ми підвелися.

– Царство небесне, вічний спокій, – Кнуров перехрестився.

– Земля пухом, – видихнув Пастушенко.

Я промовчав. Музиканти випили, постояли, витримавши щось схоже на хвилину мовчання, і знову сіли. Кнуров, очевидно, зробив якийсь незграбний та невдалий рух – у той момент, коли його зад опускався на ящик, ящик упав днищем донизу. Не знайшовши опори, тіло Кнурова впало на дно ящика, і тепер уже не стримався Пастушенко – пирхнув, зовсім не відповідно до серйозності моменту.

– Бл-лін! – закректав Кнуров, з допомогою друга підвівся, підняв ящик, знову перетворивши його на стілець, потім кинув до рота шматок ковбаси.

У повній тиші пройшло ще декілька хвилин, після чого Кнуров знову налив собі і Пастушенкові, цілком справедливо ігноруючи мій кухоль. Тепер не вставали і нічого не говорили, випили та закусили мовчки. Пастушенко зітхнув.

– Давайте, запитуйте. Вас же щось сюди привело.

– Сюди мене привели ви, – я наголосив на слові «сюди».

– А ти не чіпляйся, чувак, – Пастушенко знову легко перейшов на «ти». – Сюди, туди, перетуди, недотуди…

– Він трошки розстроївся, – миролюбиво пояснив Кнуров. – Він із нас двох найбільш гарячий. До речі, ідея розплюватися з Бобровим – моя, але першим плюватися почав Юрчик. Не розумієте? Поясню: Пастух просто сварився з продюсером, але кожна така сварка хоч і викликала бурю, та лише в склянці води, ясно?

– Не зовсім. Це – ваші стосунки, ваше життя, ваші справи, і ви про все це знаєте краще, ніж будь-хто. Мені ж хочеться більш конкретних пояснень, розкладів чи як там усе це називається…

– Воно тобі треба, мужик? – пасивний пофігізм тверезої людини почав поступатися в Пастушенковій натурі агресії підпилої в стилі «не ваше діло».

– Юр, людина по-хорошому до нас прийшла, – Кнуров і далі тримався мирно. – Гірше від цього не буде ані нам, ані тим більше – Бобрику, царство йому небесне. Не хочеш говорити – просто помовч, або ще краще – піди полеж.

– Виганяєш? – Очі Пастушенка недобро звузилися.

– Хлопці, може, я краще піду? – Я зробив вигляд, що піднімаюся. – Потім якось, іншим разом…

– Іншим разом ми просто не зустрінемося. І настрій не той буде, – відрізав Кнуров. – Сидіть. А ти, – він смикнув друга за рукав, – справді помовч. Добре, – він ляснув долонями по колінах. – Про що це ми? Ага! Значить, Юрко постійно мав до Боброва як продюсера різні претензії, які можна було вирішувати в робочому порядку. І вони вирішувалися. Бачите, Юрко взагалі до цього світу має постійні претензії…

– Не жвинди, – цикнув крізь зуби Пастушенко, та вже не так агресивно.

– Навряд чи вам цікава суть кожної претензії, тим більше, що продюсер і артист знаходили спільну мову так само швидко, як сварилися. Просто сварки виникали часом на рівному місці і були в деякому роді безкінечними. Пастух не міг пояснити, чому він відчуває постійний дискомфорт. Він просто відчував його, і все. Це проявлялося у взаємних наскоках та образах, а закінчувалося замиренням. Я вірно кажу, Юр?

Той спочатку знизав плечима, потім – енергійно кивнув, нарешті – мовчки налив собі горілки і зробив ковток.

– А ви, значить, зрозуміли якусь глибинну суть. Вам відкрилася якась вища істина, – я не запитував – стверджував.

– Десь так, – погодився Кнуров. – Це ви по-писаному говорите, а я – по-простому. Тому і запропонував довести хоч один конфлікт до кінця і просто розійтися, поки битися не почали. Зараз розберу все по гвинтиках. Ви, Ігоре, слухали колись музику групи «Свинарка і Пастух»?

– Я чув вашу музику, – обмежився я такою відповіддю.

– Ось і перша помилка! – Кнуров переможно розпрямив спину, налив собі і теж зробив маленький ковток. – Чули ви музику випадково, слухали спеціально – не так важливо. Головне: те, що грала «Свинарка і Пастух», – не наша музика! Усе ясно чи ще пояснити?

– Ви грали чужу музику? Крадену? – спробував уточнити я.

– «Не наше» не означає «крадене», – зараз Кнуров нагадував мені татуся, котрий терпляче пояснює маленькому синові, чому не можна застромляти пальці в розетку. – Це була наша музика, ось тільки сам проект «Свинарка і Пастух» виявився для нас чужим. Не відповідав нашому з Юрчиком та інших музикантів внутрішньому настрою, світогляду, стану душі. Але те, що ми хотіли робити, музику, яку хотіли грати, на той час важче було продати. Неформат, розумієте? Слово таке є.

– Моррісон зараз в Україні був би неформатом, – вставив Пастушенко.

– Приблизно так, – погодився з другом Кнуров. – Рок-н-рол мертвий. Так, принаймні, думають у телевізорі та на радіо.