Жовтий Кром

Поставлена на чотири кам'яних гриби, невеличка комора на два чи три фути піднімалась над живоплотом. Під нею завжди було темно, волого і росли високі, розкішні трави. Тут, у затінку, серед мокрої зелені знайшла собі захист від полудневого сонця родина білих качок. Одні стояли й чистили себе дзьобами, інші відпочивали, притиснувшись до землі, неначе прохолодна трава була водою. Качки покрякували, обмінюючись короткими світськими фразами, і час від часу той чи той загострений хвіст виконував ефектне лістівське тремоло. Зненацька їхній веселий спочинок було нагально порушено. Страхітливий удар потряс дерев’яний настил над їхньою головою, вся комора захиталася, і згори на них дощем посипалися тріски та грудки засохлої грязі. З голосним кряканням качки вихопилися з-під комори, що таїла в собі незрозумілу загрозу, і тікали, поки не опинилися в безпеці на подвір’ї ферми.

— Тримайте себе в руках, — говорила Анна. — Чуєте? Ви налякали качок. Бідолашні! Ще б пак не налякатись. — Вона сиділа боком на низькому дерев’яному стільчику. Її правий лікоть лежав на бильці, щокою вона спиралася на долоню. Довге і струнке тіло знемагало в позі лінивої грації. Вона всміхалася й дивилася на Гомбо з-під напівопущених повік.

— Чорти б вас узяли! — повторив Гомбо і знову тупнув ногою. Він люто зиркнув на неї з‑за незавершеного портрета, що стояв на мольберті.

— Бідолашні качки! — знову сказала Анна. Їхнє крякання ще долинало здалеку; потім ущухло.

— Ви хіба не бачите, що через вас я тільки марную час?.. — спитав Гомбо. — Я не можу працювати, коли ви прядете очима й заважаєте мені.

— Ви змарнуєтє куди менше часу, якщо перестанете базікати та тупати ногами і для різноманітності трохи візьметесь до малювання. Зрештою, навіщо я тут пряду очима, як не для того, щоб ви мене малювали?

Гомбо видав звук, схожий на гарчання.

— Ви страхіття, — заявив він переконано. — І нащо ви мене сюди запросили? Нащо кажете мені, ніби бажаєте, щоб я написав ваш портрет?

— Бо ви подобаєтесь мені — принаймні, коли ви в доброму гуморі, — І я вважаю вас хорошим художником.

— Бо ви бажаєте, — Гомбо передражнив її інтонацію, — щоб я упадав коло вас, а коли я це роблю, — тікаєте, і в такий спосіб розважаєтесь.

Анна закинула голову назад і засміялася.

— То ви гадаєте, що я розважаюся, ухиляючись від ваших залицянь? Усі ви, чоловіки, однакові. Знали б ви, якими брутальними, жахливими й надокучливими стаєте, коли упадаєте коло жінки, а вона цього не хоче! Якби ви лишень могли подивитись на себе нашими очима!

Гомбо схопив палітру та пензлі і заходився шалено малювати.

— Тепер, я гадаю, ви станете говорити, що не ви почали цю гру, що я перший став вас переслідувати і що ви були невинною жертвою, яка тихо сиділа й ніколи не намагалася мене звабити.

— Як це знову по–чоловічому, — відказала Анна. — Завжди одна й та сама історія про жінку, що зваблює чоловіка. Жінка підманює, причаровує і знаджує, а чоловік — благородний і безневинний — падає жертвою. Мій бідолашний Гомбо! Ви, звичайно, не збираєтесь заспівати мені цієї давньої пісні. Я ж бо завжди вважала вас такою розсудливою людиною.

— Дуже приємно, — сказав Гомбо.

— Будьте ж хоч трохи об’єктивні, — вела далі Анна. — Хіба ви не бачите, що наділяєте жінку своїми власними емоціями; як це по–варварському наївно. Ви відчуваєте ниций потяг до якоїсь жінки і негайно звинувачуєте її в тому, що вона знаджує вас, умисне розпалює й заохочує вашу жагу. Ви міркуєте, як дикуни. З такою ж підставою ви могли б твердити, що тарілка полуниць із вершками навмисне розпалює ваш апетит. У дев'яносто дев'яти випадках із ста жінки так само пасивні й невинні, як ці полуниці з вершками.

— Я лиш можу сказати, що це, напевне, сотий випадок, — мовив Гомбо, не підводячи погляду.

Анна здвигнула плечима й зітхнула.

— Ніяк не можу зрозуміти, чого у вас більше: впертості чи грубощів.

Якийсь час Гомбо малював мовчки, потім знову заговорив.

— А тепер ще й Деніс, — сказав він, відновлюючи розмову, ніби й не було ніякої паузи. — Ви й з ним ведете таку саму гру. Дайте спокій хоч цьому нещасному юнакові.

Несподівано Анна розсердилась.

— Щодо Деніса, то це абсолютна неправда, — мовила вона обурено. — Мені ніколи й не снилося вести з ним якусь гру. — Опанувавши себе, вона єхидно посміхнулась і спитала своїм звичайним воркотливим голосом: — Чого це ви раптом почали так опікуватися бідолашним Денісом?

— Бо мені прикро дивитися, як такого невинного юнака… — відказав Гомбо із серйозним виразом, можливо, аж надто серйозним.

— …зманюють на згубну стежку, — підхопила Анна. — Я в захваті, що ви так про нього піклуєтесь і, повірте, поділяю ваші почуття.