Жовтий Кром

Телеграму принесли після другого сніданку, коли вони пили каву в бібліотеці. Беручи з таці оранжевий конверт і розриваючи його, Деніс винувато почервонів. «Негайно приїжджай. Термінова сімейна справа». Це вже було зовсім смішно. Які в нього можуть бути сімейні справи? А чи не краще просто зіжмакати цього папірця? Він підвів голову; великі порцелянові очі Мері серйозно й проникливо дивились на нього. Сповнений жахливої нерішучості, він почервонів ще дужче.

— Про що ваша телеграма? — багатозначно спитала Мері.

Він розгубився.

— Боюся, — промурмотів він, — боюся, це означає, що мені негайно треба їхати. — Він люто скосив очі на телеграму.

— Але ж це безглуздо, неможливо! — скрикнула Анна. Вона стояла біля вікна, розмовляючи з Гомбо; але почувши Денісові слова, пішла, погойдуючись через усю кімнату до нього.

— Це терміново, — в розпачі повторив він.

— Але ж ти так мало погостював, — заперечила Анна.

— Я знаю, — мовив він, глибоко нещасний. О, якби вона могла зрозуміти! А ще кажуть, ніби жінкам дано інтуїцію.

— Якщо він мусить їхати, нехай їде, — твердо сказала Мері.

— Атож, мушу. — Шукаючи підтримки, він знову глянув на телеграму. — Розумієш, невідкладна сімейна справа, — пояснив він.

Прісілла підвелася зі свого крісла, трохи схвильована.

— Вчора увечері я це ясно передчувала, — сказала вона.

— Це просто збіг, звичайно, — мовила Мері, не даючи місіс Уїмбуш розвинути свою думку. — О 3.27 відходить дуже зручний поїзд. — Вона глянула на годинник, що стояв на каміні. — Вам цілком вистачить часу, щоб укласти речі.

— Я негайно звелю подати машину. — Г енрі Уїмбуш закалатав у дзвоник. Похорон ішов на повний хід. Це було жахливо, жахливо.

— Мені так жаль, що ти повинен їхати, — сказала Анна.

Деніс повернувся до неї; на її обличчі й справді був жалюгідний вираз. А він повинен безнадійно, покірливо скоритися неминучості. Ось що виходить, коли ти дієш і робиш рішучі кроки. І нащо йому було втручатися в природний плин подій? Якби тільки…

— Мені бракуватиме бесід із вами, — сказав містер Скоган.

Мері знов поглянула на годинник.

— Мені здається, вам уже час укладатися, — сказала вона.

Деніс слухняно вийшов із кімнати. Ніколи більше, говорив він собі, ніколи більше він не робитиме ніяких рішучих кроків. Камлет, Уест—Баулбі, Ніпсвіч, Спейвін—Делавар; далі решта станцій і, в кінці, Лондон. Згадка про дорогу жахнула його. Він стомлено піднявся сходами. Час було вкладатися у власну домовину.

Машина, вже стояла під дверима — його катафалк. Усе товариство вийшло його проводжати. До побачення, до побачення. Він механічно постукав по барометру, що висів на ганку. Стрілка помітно пересунулася вліво. Зненацька на його похмурому обличчі сяйнула посмішка.

— Все потопає, час уже й мені, — сказав він, тонко й до ладу цитуючи Лендора. Швидко окинув оком їхні обличчя. Ніхто не звернув уваги. Він заліз у катафалк.

З англійської переклав Вячеслав Вишневий