Жовтий Кром

Деніс зліз по драбині й обережно спустився рипучими сходами. У його кімнаті було темно; свічка давно розтопилася. Він уклався в постіль і майже одразу заснув.

Деніса кликали, але, хоч штори були розсунуті, він знов поринув у той дрімотний, напівпритомний стан, коли сон стає фізичною втіхою, якою впиваєшся майже свідомо. Він міг би ще годину залишатись у цьому стані, якби його не розбуркав сильний стукіт у двері.

— Заходьте, — промимрив він, не розплющуючи очей. Клямка клацнула, чиясь рука схопила його за плече й почала торгати.

— Вставайте, вставайте! — Він насилу продер очі й побачив Мері, що стояла над ним, рожевощока й серйозна.

— Вставайте! — повторила вона. — Вам треба піти послати телеграму. Чи ви забули?

— О боже! — Він скинув із себе ковдру; його мучителька пішла.

Деніс одягся швидко, як тільки міг, і побіг до сільської пошти. Коли повернувся, то аж сяяв від задоволення. Він послав довгу телеграму, на яку за кілька годин надійде відповідь; його негайно викличуть назад, до міста — у невідкладній справі. Відступати нікуди: здійснено рішучий крок — а він так рідко робив рішучі кроки. Він пишався собою. До сніданку вийшов із сильно розпаленим апетитом.

— Доброго ранку, — привітав його містер Скоган. — Вам краще?

— Краще?

— Учора ввечері вас трохи мучили світові проблеми.

Деніс спробував перевести все на жарт.

— Хіба? — спитав він безтурботно.

— Я не хотів би, — сказав містер Скоган, — щоб мій мозок терзало щось подібне. Я хочу бути щасливою людиною.

— Людина щаслива лише у дії, — відрубав Деніс, маючи на увазі свою телеграму.

Він визирнув у вікно. Високо в синьому небі пливли великі багряні хмари химерної форми. Вітер хитнув дерева, і їхнє потривожене листя засвітилося й заблищало під сонцем, мов металеве. Згадавши про те, що він скоро покине всю цю красу, Деніс на мить відчув гострий біль, але заспокоїв себе згадкою, як рішуче діяв.

— Лише в дії, — повторив він уголос і, підійшовши до буфета, поклав собі ще бекону й риби.

Після сніданку Деніс вийшов на терасу і, сівши там, підняв перед собою «Таймс», як бастіон проти можливих атак містера Скогана, що виявляв невгамовне бажання продовжити розмову про Всесвіт. Сидячи в безпеці за хрусткими аркушами, Деніс розмірковував. У світлі цього сонячного ранку його вчорашні відчуття здавалися якимись далекими. Ну й що, як він бачив їхні обійми в місячну ніч? Можливо, це ще нічого не означає. А коли й означає, то чом би йому не залишитись? Він почував себе тепер досить сильним, щоб залишитись, щоб триматися осторонь. А навіть якщо він і не виявиться досить сильним…

— Як ви гадаєте, о котрій годині прийде телеграма? — несподівано спитала Мері, атакувавши його через верх газети.

Деніс винувато здригнувся.

— Я не знаю, — промимрив він.

— Я спитала тому, — мовила Мері, — що о 3.27 є дуже зручний поїзд, і було б непогано, якби ви встигли на нього, правда?

— Дуже непогано, — невпевнено погодився він. У нього було таке відчуття, ніби він домовляється про власний похорон. Поїзд відходить від Ватерлоо о 3.27. Ніяких квітів… Мері пішла. Ну ні, хай йому чорт, якщо він дозволить ось так спровадити себе на кладовище. Хай йому чорт. Помітивши містера Скогана, який із голодним виразом на обличчі виглянув з вікна вітальні, він знов мерщій розгорнув «Таймс». Досить довго тримав газету розгорнутою. Нарешті опустивши її і ще раз нишком скинувши оком довкола, він побачив перед собою - і з яким подивом! — легку, веселу й іронічну посмішку Анни. Вона стояла перед ним, і її граційне тіло застигло в позі, що здавалася чистим рухом.

— Ти давно тут стоїш? — спитав він, коли трохи очуняв від подиву.

— О, либонь, з півгодини, — сказала вона весело. — Ти так занурився в газету — прямо з головою. Мені не хотілось тебе тривожити.

— Ти сьогодні виглядаєш просто знадливою, — вигукнув Деніс.

Уперше в житті він наважився висловити їй подібний комплімент.

Анна піднесла руку, мов захищаючись від удару.

— Не терзай мене, будь ласка.

Вона сіла на лавку поруч із ним. Він милий хлопчик, подумала вона, сама чарівність; а несамовиті атаки Гомбо ставали нестерпними.

— Чому ти не вдягнув білі штани? — спитала вона. — Ти мені так подобаєшся в білих штанях.

— Я віддав їх прати, — майже грубо відповів Деніс. Він саме обдумував, як перевести розмову в належне річище, коли з лому раптом вискочив містер Скоган, перебіг терасу із швидкістю секундної стрілки хронометра і став перед лавкою, на якій вони сиділи.

— Так продовжимо нашу цікаву розмову про Всесвіт, — заговорив він. — Я дедалі дужче переконуюсь, що аспекти теми, яка нас цікавить, по суті своїй є абстрактними… Але будьте ласкаві, Денісе, посуньтеся трошечки вправо. — Він уклинився між ними на лаву. — Чи не посунетесь і ви на кілька дюймів уліво, люба Анно?.. Дякую. Здається, я сказав — абстрактними.

— Так, — мовила Анна. Деніс мов занімів.