Жовтий Кром

— Юнаком, — заговорив містер Уїмбуш після паузи, — мені цілком випадково довелося зазнати кількох просто–таки фантастичних любовних пригод. Романіст міг би заробити на них великі гроші, і навіть коли б я, зі своїм убогим стилем, розповів зараз усі подробиці, вас би глибоко вразила моя романтична повість. Та запевняю вас, що в той час, коли ці пригоди відбувалися, вони здавалися мені звичайними ординарними вчинками. Видертися вночі по мотузяній драбині у вікно третього поверху старого будинку в Толедо було для мене тоді, коли я дійсно виконував цей досить–таки небезпечний трюк, справою такою ж простою, такою ж… як би це сказати… буденною, як сісти о 8.52 на поїзд у Сарбітоні й поїхати у понеділок вранці на роботу. Пригоди й романтика набувають пригодницького й романтичного характеру тільки тоді, коли їх одержуєш із другої руки. Спробуйте–но їх самі, і вони для вас будуть лиш клаптиком життя, як і все інше. В літературній же обробці вони набувають таких самих чарів, яких набув би й цей похмурий бал, коли б ми відзначили його трьохсотріччя. — Вони вже підійшли до танцювального майданчика і стояли там, мружачись від сліпучого світла. — Ох, якби!.. — зітхнув Генрі Уїмбуш.

Анна й Гомбо усе ще танцювали разом.

Було вже за десяту годину. Танцюристи розійшлися, і гасились останні лампи. Завтра згорнуть намети, повантажать на коней і вивезуть розібрану карусель. Г алявина витоптаної трави, жалюгідна коричнева латка на широкому зеленому килимі парку — от і все, що залишиться. Кромський ярмарок закінчився.

Біля басейну затрималися дві постаті.

— Ні, ні, ні, — задихаючись, шепотіла Анна, відхилялася назад і крутила головою з боку в бік, щоб уникнути поцілунків Гомбо. — Не треба, прошу вас. Не треба. — У її голосі лунали вже нотки наказу.

Гомбо трохи послабив обійми.

— Чому? — спитав він. — Я хочу.

Несподівано рвонувшись, Анна випручалась.

— Облиште, — гостро відказала вона. — Ви хочете безсовісно скористатися з мого стану.

— Безсовісно? — повторив Гомбо, щиро здивований.

— Атож, безсовісно. Ви нападаєте на мене після того, як я аж дві години протанцювала, коли я ще п'яна від руху і в мене паморочиться в голові, коли я не даю собі ради, коли в мене не залишилося ні крихти здорового глузду, а тільки тіло, сповнене ритму! Це так само нечесно, як здобути жінку, що її ви упоїли або дали їй наркотиків!

Гомбо сердито засміявся.

— Назвіть мене гвалтівником, та й по всьому.

— На щастя, — мовила Анна, — тепер я цілком протверезіла, і якщо ви знову намагатиметесь мене цілувати, то схопите ляпаса. Чи не прогулятися нам раз чи двічі навколо басейну? — додала вона. — Ніч розкішна.

Замість відповіді Гомбо лише роздратовано пирхнув. Вони повільно пішли пліч–о–пліч.

— Що мені подобається в картинах Дега… — почала Анна найспокійнішим, буденним тоном.

— До біса Дега! — майже загорлав Гомбо.

З того місця, де він стояв, у розпачі спершись на балюстраду тераси, Деніс бачив їх, дві світлі постаті на залитій місячним сяйвом землі біля басейну. Він бачив початок того, що обіцяло стати нескінченними палкими обіймами, і, уздрівши це, зразу втік. То було вже занадто; Деніс не міг далі терпіти. Відчував: ще мить, і він розридається.

Нічого не бачачи перед собою, він летів до будинку і ледве не збив з ніг містера Скогана, який ходив туди й сюди по залі і викурював останню люльку.

— Привіт! — сказав містер Скоган, хапаючи його за руку; приголомшений, ледве тямлячи, що він робить і де стоїть, Деніс на якусь мить застиг, мов сновида, — Що трапилось? — провадив містер Скоган. — Ви злякані, зломлені, стомлені…

Деніс лише мовчки похитав головою.

— Світова скорбота, еге? — містер Скоган поплескав його по руці. — Мені відоме таке відчуття, — сказав він. — Це дуже тривожний симптом. «До чого все? Усе суєта. Яка користь людині від трудів її, коли всьому судилася одна доля?» Так, так, я достеменно знаю, що ви відчуваєте. Дуже сумно, коли дозволяєш собі сумувати. Але, в такому разі, нащо собі це дозволяти? Зрештою, всім нам відомо, що кінцевої мети не існує. Та яке це має значення?

Зненацька сновида прокинувся.

— Що? — спитав він, кліпаючи й насупившись. — Що?

І помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки.

Містер Скоган підбіг до сходів і гукнув йому навздогін:

— Це не має значення, абсолютно ніякого. Все одно життя прекрасне, за кожних обставин. За кожних обставин, — додав він, підносячи голос до крику.

Та Деніс уже був далеко і чути його не міг, а навіть якби й почув, то однаково цього вечора йому було не до філософії. Містер Скоган застромив люльку в зуби і знову став замислено ходити по кімнаті. «За кожних обставин», — повторив він собі. По–перше, це безграмотно; а чи правда це? І чи правда, що життя містить винагороду в самому собі? Він замислився. Коли його люлька догоріла й почала смердіти, містер Скоган випив джину й пішов до себе. Через десять хвилин він уже спав сном праведника.