Жовтий Кром

«Особисті записи. Не розкривати». Він злегковажив заборону і дістав по заслузі. Деніс у задумі закрив блокнот і знов натягнув резинку. Потім вийшов на терасу, посмутнілий, але набагато мудріший. Так он як, подумав він, використовує Дженні час у своїй відлюдній кришталевій вежі. А він вважав її простодушним створінням, не здатним критично мислити! Виходить, дурнем виявився саме він. Деніс не мав серця на Дженні. Ні, справа тут не в самій Дженні, а в тому, що стояло за нею і за її червоним блокнотом. Вони лише нагадали йому, що, окрім нього, існує цілий світ розумних людей, світ, у який він досі не вірив, бо надто замкнувся у своїй інтелектуальній самотності. Досі він міг стояти на площі Пікаділлі, міг дивитися на юрми людей, що сунули перед ним, і вважати себе єдиною по–справжньому свідомою, мислячою особистістю серед усіх цих тисяч. Чомусь здавалося неможливим, що інші люди можуть бути не менш складними й завершеними істотами, ніж він. Неможливим. А проте вряди–годи він робив якесь болюче й страшне відкриття, що незаперечно свідчило про існування зовнішнього світу, наділеного свідомістю й інтелектом. Червоний блокнот став для нього одним із таких відкриттів, слідом на піску.

Сидячи на балюстраді тераси, він деякий час обмірковував цю неприємну істину. Усе ще не в змозі з нею змиритися, він замислено поплентав униз, до басейну. На галявинці павич і його пава тягли по траві свої заношені прикраси. Мерзенні птахи! Їхні шиї, товсті й ненажерливо-м’язисті внизу, вгорі звужувалися й переходили в злостиві безмозкі голови з порожніми очима й гострими дзьобами. Байкарі мали рацію, подумав він, коли для ілюстрації своїх трактатів на теми людської моралі брали звірів. Тварини скидаются на людей з усією правдивістю карикатури. (Ох, цей червоний блокнот!) Він жбурнув тріскою в птахів, які повільно дибали поблизу. Вони кинулися до неї, гадаючи, що то їжа.

Він пройшов далі, і його поглинула густа тінь велетенського падуба. Дерево розпростерло свої довгі щупальця, мов величезний зелений спрут.

Під падубом крислатим…

Він намагався пригадати, чий це вірш, і не міг.

А руки в коваля.

Мов гумові паси.

Точнісінько, як у нього; треба буде йому спробувати регулярніше робити мюллерівську гімнастику.

Він знову вийшов на сонце. Перед ним лежав басейн, що відбивав у своєму бронзовому дзеркалі голубінь і зелень літнього дня. Дивлячись у нього, він думав про оголені руки Анни, її лискучий чорний купальник, її рухливі коліна й ступні.

І білонога мила Люс На баскій бербери»…

О, ці клапті чужої роботи! Зможе він коли–небудь назвати свій розум своїм власним чи ні? Справді–бо, чи є в нього в голові хоч крихта чогось такого, що дійсно належить йому, чи все — тільки освіта?

Він повільно пішов понад самим басейном. Над маленькою затокою він побачив у затінку тисів Мері, що сиділа в задумі, спершись спиною на п’єдестал приємно–комічної копії Венери Медіцейської, роботи якогось безіменного скульптора сейченто.

— Привіт! — кинув він, бо проходив так близько від неї, що мусив озватись.

Мері підвела голову.

— Привіт, — відповіла сумно й байдуже.

Атмосфера в цьому алькові з темних дерев здалася Денісові заспокійливо–елегічною. Він сів біля неї у тінь нагої богині. Запала тривала мовчанка.

Сьогодні вранці перед сніданком Мері знайшла на своїй тарілці поштову листівку з фотографією Великого парку в Г облі. Велична георгіанська будівля з фасадом на шістнадцять вікон, з квітниками на передньому плані; широкі рівні газони простяглися праворуч і ліворуч за межі фотографії. Ще десять років таких важких часів, і Гоблі, як і всі подібні замки, збезлюдніє й запустіє. Ще п'ятдесят років, і місцеві фермери забудуть про те, що тут колись були межові знаки. Вони зникнуть, як зникли раніше монастирі. Проте в даний момент Мері не обходили ці міркування.

На зворотному боці листівки, під самою адресою Айворовим чітким великим почерком був написаний чотиривірш:

Привіт, місяцесяйна діво! Наречена Сонця, прощавай! Мов з янголових крил Пір 'їни випали й поринули у мене.

То спомини про ніч й ранковий небосхил.

Далі йшов постскриптум із трьох рядків: «Чи не зможете ви попросити одну з покоївок надіслати мені пачку лез для гоління, яку я забув у шухляді вмивальниці. Дякую. Айвор».

Сидячи під вічно юною Венерою, Мері розмірковувала про життя й кохання. Визволення від пригнічень не принесло їй очікуваного душевного спокою, а тільки тривогу й нові, ще не звідані страждання. Айвор, Айвор… Тепер вона не могла жити без нього. А тим часом чотиривірш на поштовій листівці недвозначно свідчив, що Айвор дуже добре міг обходитися без неї.

Тепер він був у Гоблі; там же була й Зенобія. Мері знала Зенобію. Вона згадала останній куплет пісні, що він співав тієї ночі в саду.