Зібрання творів

А тоді, настрашений усвідомленням того, що тоне у своєму новознайденому багатстві, немов у якомусь підступному сипкому піску, позичайло спробував видобутися з купи коштовного каміння та повернутися на безпечний кам’яний виступ. Та він лише безпорадно борсався, адже самоцвіти осипа́лися під ним, і він анітрохи не просувався, а натомість тільки глибше грузнув, аж поки яскрава і нестійка маса сягнула йому до пояса. 

Попри нестерпну іронію становища, в якому він опинився, Авусл Вутокван почав відчувати, що його проймає несамовитий жах. Лихвар голосно закричав, і, немовби відгукнувшись на його крик, з печери за його спиною долинуло чиєсь гучне, масне, злостиве кихкотіння. З болісним зусиллям він напружив гладку шию, щоб озирнутися через плече, й побачив дивовижну істоту — та припала до якогось виступу, що нависав над ямою з коштовностями. Ця істота мала над усяку міру нелюдський вигляд; не нагадувала вона й тварину жодного з видів, ані жодного знаного в Гіпербореї бога чи демона. Та й зовнішність її анітрохи не сприяла тому, щоб угамувати тривогу та паніку позичайла, адже була та істота величезна, бліда й приземкувата, мала подібне до ропушачого обличчя, обрезкле, вкрите мерзенною вологою тіло та численні чи то кінцівки, а чи то відростки, схожі на мацаки каракатиці. Вона лежала, розпластавшись на виступі, звісила над ямою голову без підборіддя з широкою щілиною рота і скоса розглядала Авусла Вутоквана холодними очима без повік. І аж ніяк не заспокоївся лихвар, коли те створіння заговорило низьким огидним голосом, який лунав так, неначе з чаклунського казана скрапував розтоплений трупний лій. 

— Гей! А що це тут у нас? — мовила почвара. — Присягаюся чорним вівтарем Тсатоґґуа, та це ж товстий позичайло борсається й грузне у моїх самоцвітах, як заблукала свиня у драговині! 

— Допоможи мені! — крикнув Авусл Вутокван. — Чи ти не бачиш, що я потопаю? 

Істота знову зайшлася масним кихкотінням. 

— Так, авжеж я бачу твою скруту… Але що ти тут робиш? 

— Я прийшов сюди, шукаючи свої смарагди — два прекрасні й бездоганні камені, за які я допіру заплатив двісті джалів. 

— Твої смарагди? — здивувалася істота. — Боюсь, я маю тобі заперечити. Ті коштовні камені є моїми. Нещодавно вони були вкрадені з цієї печери, в якій я вже багато століть збираю та вартую свої підземні багатства. Злодій вжахнувся і втік… коли побачив мене… а я дозволив йому піти. Він узяв лише два смарагди; але я знав, що вони повернуться до мене — як завжди повертаються мої самоцвіти, щойно я вирішу їх прикликати. Той злодій був худий — шкура й кості, тож я вчинив мудро, відпустивши його; адже тепер натомість маю гладкого, добре вгодованого лихваря. 

Охопленому дедалі сильнішим жахом Авуслові Вутоквану навряд чи було до снаги збагнути ті слова чи вловити їхнє приховане значення. Він повільно, але невпинно занурювався у податливий огром самоцвітів; зелені, жовті, червоні та фіолетові камінці вже сяйливо мерехтіли навколо його грудей і з тихеньким дзенькотом сипалися під пахви. 

— Рятуй! На поміч! — заволав він. — Мене затягне на дно! 

Сардонічно шкірячись і показуючи роздвоєний кінчик товстого білого язика, дивовижна істота зісковзнула з виступу з такою легкістю, наче не мала кісток; і, розкинувшись усім своїм плескатим тілом на тому ставку самоцвітів, у поверхню якого вона заледве чи вгрузла, плавно підповзла до місця, з якого могла дістати нестямного лихваря своїми схожими на спрутові кінцівками. Одним неймовірно швидким рухом створіння витягло Авусла Вутоквана на поверхню, а тоді, без зупинок і передмов, не вдаючись до подальших зауваг, неквапно й методично почало його жерти. 

 

 

 

 

Сім ґешів31 

 

 

 

Лорд Ралібар Вуз, верховний магістрат32 і брат у третіх короля Гомквата, вирушив з двадцятьма шістьма своїми найвідважнішими поплічниками на пошуки тієї здобичі, яку можна було вполювати лише у чорних Ейґлофійських горах. Залишивши менш завзятим поціновувачам полювання велетенських лінивців і кажанів-вампірів із довколишніх джунглів, а також невеликих, але згубних динозаврів, Ралібар Вуз та його супутники швидко просувалися вперед і одним денним маршем подолали відстань між столицею Гіпербореї та метою їхньої подорожі. Над ними нависли гладкі, як скло, стрімчаки і похмурі хребти гори Воормітадрет, найвищої та найгрізнішої з Ейґлофійських гір, яка, наче клин, розколювала пообіднє сонце своїми темними, вкритими вулканічним шлаком піками, а надвечір, немов стіна, повністю заступала його призахідний блиск. Вони провели ніч під її нижніми скелями, по черзі недремно стоячи на чатах, підкидаючи сухе гілляччя до багать і слухаючи, як у жаских височинах над їхніми головами лунають несамовиті, подібні до собачих, завивання дикунів-недолюдків, які звалися воормі й завдяки яким ця гора дістала свою назву. Чули вони й ревіння гірського катоблепа33, переслідуваного воормі, та знавісніле гарчання шаблезубого тигра, на якого напали та стягнули зі скелі; й гадав Ралібар Вуз, що ці звуки віщували успіх його завтрашнім ловам.