Зібрання творів

Авусл Вутокван сидів у долішньому покої свого дому, який водночас був місцем, де він провадив справи. Захід сонця, що червонився над небокраєм, кидав крізь кришталеві віконні шиби навскісні промені, заливаючи покій смугою нетривкого, невагомого золота, окреслюючи своїм світлом зміїстий рядочок веселкових сполохів на всіяній коштовними каменями лампі, що звисала зі стелі на мідяних ланцюгах, і доторком даруючи нове, полум’яне життя звивистим ниткам срібла та сімілору19 в темних гобеленах. Авусл Вутокван, сидячи в густій тіні за межами світляної смуги, із суворою та іронічною міною уважно розглядав свого клієнта, смагляве обличчя і темну мантію якого золотила скороминуща заграва. 

Чоловік нетутешній; можливо, мандрівний купець із чужинських королівств, — міркував лихвар, — або ж якийсь чужоземець, що промишляє дещо сумнівнішим заняттям. Його вузькі, розкосі, берилово20-зелені очі, синява неохайна борода та грубуватий крій вбрання були достатніми доказами того, що цей чоловік — чужий у Комморіомі. 

— Триста джалів21 — це значна сума, — задумливо мовив позичайло. — Крім того, я вас не знаю. Яку заставу ви можете запропонувати? 

Відвідувач дістав з-за пазухи невеличку стягнуту сухожиллям торбинку з тигрячої шкіри і, вправним рухом розв’язавши її, витрусив на стільницю перед Авуслом Вутокваном два неграновані смарагди величезного розміру та бездоганної чистоти. Вони перехопили косі промені надзахідного сонця, і в їхніх осердях запалахкотіло холодне, зеленаве, як плавуча крига, полум’я; і жадібні іскри загорілись у лихваревих очах. Але озвався він холодно та байдужно. 

— Можливо, я зможу дати вам у позику сто п’ятдесят джалів. Смарагди важко збувати з рук, і якщо ви не повернетесь, аби заявити право на ці самоцвіти і повернути мені гроші, я, можливо, матиму причину пошкодувати про свою щедрість. Однак я ризикну. 

— Позика, про яку я прошу, є лише десятиною їхньої вартості, — заперечив незнайомець. — Дайте мені двісті п’ятдесят джалів… Мені казали, що у Комморіомі є й інші позикодавці. 

— Найбільше, що я можу запропонувати, це двісті джалів. Ваші самоцвіти мають певну цінність, це правда. Але ви могли їх украсти. Як я можу знати? Я не маю звички ставити нескромні запитання. 

— Забирайте, — поквапливо мовив незнайомець. Він узяв срібні монети, які відрахував йому Авусл Вутокван, і більше не торгувався. Лихвар із сардонічною посмішкою спостерігав, як той ішов геть, і роздумував. Він відчував певність у тому, що коштовні камені крадені, проте цей факт його анітрохи не бентежив і не тривожив. Важило не те, кому вони належали раніше або якою була їхня історія, а те, що вони стануть бажаним і цінним доповненням вмісту скринь Авусла Вутоквана. Навіть за менший із цих двох смарагдів ціна у триста джалів була нісенітно малою; одначе лихвар не відчував побоювань, що незнайомець може колись повернутися, щоб вимагати їх назад… Ні, той чоловік вочевидь був злодієм і лише радий був позбутися доказу своєї провини. Що ж до правдивого власника самоцвітів, то такі запитання ніколи не викликали у позичайла особливої цікавості. Відтепер ті коштовності були його власністю завдяки дещиці срібла, яку за мовчазною згодою і він сам, і незнайомець вважали радше ціною, аніж позикою. 

Світло призахідного сонця, що допіру осявало покій, швидко згасло, і в брунатних сутінках почали поступово тьмянішати полиски вишитих металевими нитками гобеленів і барвисті очі самоцвітів. Авусл Вутокван засвітив оздоблену плетивом різьблених візерунків лампу; тоді, відчинивши латунну скарбничку, перехилив її, і з неї на стіл біля смарагдів вилився блискотливий струмочок коштовних самоцвітів. Були там бліді й прозорі, неначе крига, топази з Му Тулану22, прегарні кристали турмаліну23 з Чо Вулпаномі24; холодні й таємничі сапфіри з півночі та арктичні сердоліки25, подібні до крапель замерзлої крові, та діаманти, в осердях яких зоріли білі сонця. У світлосяйному розсипі жевріли неблимні червоні рубіни, шатоянти26 зблискували тигрячими очима, а гранати та алібрандини27 додавали тьмяного вогню до світла лампи серед опалів, які невпинно переливалися розмаїтими відтінками. Були там ще й інші смарагди, але жоден із них не був таким великим і бездоганним, як ті два, які він придбав того вечора. 

Авусл Вутокван розсортував самоцвіти сяйливими рядами та колами, як робив уже багато разів, а смарагди відклав трохи осторонь і на передньому краї розмістив двоє нових, що були мов капітани, які вели за собою лави вояків. Лихвар був задоволений вдалою оборудкою і вельми тішився зі своїх переповнених скринь. Він розглядав ті скарби із захланною любов’ю, зі скнарою вдоволеністю; і збоку могло видатися, що його очі були двома маленькими яшмовими28 намистинками, що сяяли на зашкарублому обличчі, неначе коштовна оздоба у закіптюженій пергаментній оправі якоїсь старожитньої книги із сумнівної магії. Гроші та коштовні самоцвіти — лише ці речі, на його думку, були сталими та непорушними у світі невпинних змін і швидкоплинності.