Зібрання творів

Рей Бредбері писав, що Кларк Ештон Сміт «сповнив мій розум неймовірними світами, неможливо прекрасними містами і ще фантастичнішими створіннями», а у передмові до однієї зі збірок Смітових оповідань закликав читачів: «Зробіть один крок за поріг його історій, і поринете у колір, звук, смак, запах і текстуру — у мову». 

А за словами Гарлана Еллісона: «Рідко коли який письменник може озирнутися назад і віднайти в своїй пам’яті саме ті історії, які вплинули на всю його подальшу роботу… але мій рушій і досі залишається так само яскравим і привабливим, як і того дня, коли я вперше узяв його з полиці у бібліотеці старшої школи міста Клівленд, Огайо, і — неймовірна річ! — перейшов з тієї будівлі крізь портал до Міста, в якому жило Співоче Полум’я». 

Ще один американський письменник, Стенлі Маллен, казав: «Твори Кларка Ештона Сміта можна порівняти з розкішними винами та рідкісними старими бренді, які надто міцні для одних і надто екзотичні для інших, але для поціновувачів насправді особливої літератури вишуканішого трунку не знайти». 

Та, попри усі чесноти Смітових творів і їхній вплив на фантастику та горор, якими ми їх знаємо сьогодні, друкувалися вони вкрай малими накладами і вкрай фрагментарно навіть на батьківщині автора, тож читацькому загалу він і досі відомий мало. Книжка, яку ви зараз тримаєте у руках, покликана виправити цю прикру несправедливість і нарешті познайомити українського читача з частиною його доробку. Ці оповідання особливі, адже в кожному з них автор не стільки розповідає історію, скільки занурює читача в саме її осердя, змушує його відчувати і вірити. Перегорніть сторінку — і нехай чорна магія слів Кларка Ештона Сміта поведе вас у мандрівку світами, сповненими див і таємниць. 

 

Євген Онуфрієнко 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Із циклу «КНИГА ГІПЕРБОРЕЇ» 

 

 

 

 

Оповідь Сатампри Зейроса 

 

 

 

Я, Сатампра Зейрос з Узулдарума, запишу своєю лівою рукою, оскільки іншої вже не маю, оповідь про усе, що спіткало мене і Тірува Омпалліоса в оповитих джунглями передмістях Комморіома — давно покинутої столиці гіперборейських8 правителів, у святилищі бога Тсатоґґуа, занедбаного і забутого людьми, які колись йому поклонялися. Я писатиму цю оповідь фіолетовим соком пальми сувана9  — він з плином років перетворюється на криваво-червоне чорнило, на міцній велені10 зі шкіри мастодонта, аби застерегти чесних злодіїв та шукачів пригод, котрі можуть почути якісь облудні легенди про загублені скарби Комморіома та спокуситися на них. 

Отож, Тірув Омпалліос усе життя був моїм другом і найнадійнішим компаньйоном в оборудках, які потребували вправних пальців і розуму, гнучкого й винахідливого водночас. Можу сказати, не лестячи ані собі, ані Тіруву Омпалліосу, що ми з ним досягали незрівнянного успіху в багатьох справах, перед якими розгублено відступили б інші майстри нашого ремесла, котрі зажили слави, значно гучнішої за нашу. Якщо точніше, йдеться про викрадення коштовностей королеви Кунамбрії, що зберігалися у покої, де вільно повзало чотири десятки отруйних плазунів; а ще про злом незламної скриньки Акромі з повним набором медальйонів ранньої династії гіперборейських королів. Щоправда, збути з рук ті медальйони було складно та небезпечно, тож довелося піти на страшну жертву й продати їх капітанові варварського судна з далекої Лемурії11; та менше з тим, злом тієї скриньки був неабияким подвигом, оскільки, з огляду на близькість десятка вартових з тризубцями, робити всю справу треба було в цілковитій тиші. Ми скористалися рідкісною та потужною кислотою… Однак не варто гаяти часу, розводячись про усе це надто довго та до всього ще й надто багатослівно, хай якою великою є спокуса полинути думками до героїчних спогадів і чарівності звершень хитрощів та відваги. 

У нашій справі, як і в усіх інших, часто доводиться миритися з примхами мінливої фортуни, і богиня удачі далеко не завжди щедро обдаровує своєю прихильністю. Тож сталося так, що на ту пору, про яку я зараз пишу, ми з Тірувом Омпалліосом потрапили у становище, коли наші грошові запаси вичерпалися. Скрута ця, хай і тимчасова, була, однак, крайня, недоречна та дошкульна і, як то часто буває, прийшла на зміну більш удатним дням і більш зисковним ночам. Люди, як на зло, стали збіса сторожко оберігати свої коштовні самоцвіти та інші цінності, вікна та двері замикали удвічі ретельніше, в ужитку з’явилися нові хитромудрі замки, вартові стали пильнішими, а чи то менш оспалими; коротко кажучи, усі природні труднощі нашого фаху значно примножилися. Подеколи ми були доведені до того, що мусили вдаватися до крадіжок більш громіздкого та менш коштовного краму, ніж той, з яким мали справу зазвичай; однак навіть у цьому були свої небезпеки. Навіть зараз я відчуваю приниження, згадуючи ніч, коли нас мало не схопили з торбою червоного ямсу12, і кажу я про усе це лиш для того, щоб жодним чином не видатися марнославним.