Зібрання творів

Якось увечері ми зупинилися в провулку одного з убогих кварталів Узулдарума, щоб перелічити кошти, які мали на руках, і виявили, що на двох у нас є рівно три пазу́ри13 — досить, аби купити велику пляшку гранатового вина або ж два буханці хліба. І заходилися ми обговорювати проблему видатків. 

— Хліб, — переконував Тірув Омпалліос, — підживить наші тіла, надасть нової сили, моторності нашим стомленим ногам і виснаженим тяжкою працею пальцям. 

— Гранатове вино, — мовив я, — ушляхетнить наші думки, подарує нашим головам натхнення та просвітлення і, можливо, відкриє нам спосіб порятунку від теперішніх труднощів. 

Тірув Омпалліос без недоречних суперечок визнав перевагу моїх міркувань, і невдовзі ми відшукали двері поближньої таверни. Щодо смаку та аромату — вино було не з найкращих, але щодо кількості та міцності — ліпшого годі було й бажати. Ми сиділи у велелюдній таверні й неквапно його цмулили, поки весь вогонь того яскраво-червоного напою не передався нашим мізкам. Здалося, ніби похмурість і непевність наших майбутніх шляхів зненацька освітилася сяйвом рожевих світильників, а грубий вигляд довколишнього світу дивовижним чином пом’якшав. І невдовзі на мене зійшло натхнення. 

— Тіруве Омпалліосе, — озвався я, — чи ж є для нас із тобою, двох сміливих і жодним чином не схильних до страхів і забобонів пересічного люду чоловіків, бодай одна причина не скористатися з королівських скарбів Комморіома? Гайнемо на день із цього нудного міста, приємно збавимо час за його межами, а пообіддя чи передполудень присвятимо археологічним дослідженням — і хто знає, що ми знайдемо? 

— Ти говориш мудро та відважно, любий мій друже, — відказав Тірув Омпалліос. — І справді, немає жодної причини, чому б нам не поповнити наші підупалі статки коштом кількох мертвих королів чи богів. 

Отож, як відомо усьому світові, Комморіом багато століть тому був покинутий людьми через пророцтво Білої Сивілли Поляріону, яка провістила неописанну й жахливу загибель усім смертним, що насміляться затриматись у його околицях. Одні вважали рокованою загибеллю моровицю, що прийшла з північної пустки стежками племен із джунглів, інші — якусь форму божевілля; та хай там як, а нікого — ані короля, ані жерця, ані купця, ані трударя, ані злодія — не лишилося в Комморіомі, щоб покірно чекати на пришестя тієї згуби. Натомість усі покинули місто єдиною хвилею переселенців, аби на відстані денного переходу заснувати нову столицю, Узулдарум. І дивні історії оповідали про жах та пострах, що оселилися звідтоді й довіку в святилищах, мавзолеях і палацах Комморіома, які не до снаги було сміливо зустріти чи побороти жодній людині. А покинуте місто і досі стоїть у родючій долині в осерді Гіпербореї — в сяйві мармуру, у величі граніту, з усіма своїми шпилями, банями та обелісками, над якими ще й донині не спромоглися здійнятися могутні дерева джунглів. І подейкували, що в неушкоджених склепах міста досі залишаються самоцвіти та електрум14, поховані з його муміями; що у святилищах дотепер зберігся золотий вівтарний посуд і оздоби, а ідоли ще й до сеї пори мають коштовні камені у вухах, у ротах, у ніздрях і пупах. 

Гадаю, ми б подалися в дорогу тієї ж таки ночі, якби лишень мали другу пляшку гранатового вина, що підбадьорила б нас і надихнула на негайну виправу. Але, враховуючи обставини, ми вирішили вирушити вдосвіта: ми не надто переймалися браком необхідних для подорожі коштів, оскільки знали — якщо лише нам не зрадить колишня вправність, дорогою ми завжди зуміємо зібрати дещицю недобровільних пожертв із простодушних селян. А тим часом ми спрямували стопи свої до нашого тимчасового житла, і домовласник зустрів нас невдоволеним привітанням, вкрай неввічливо вимагаючи гроші. Одначе золоті надії завтрашнього дня озброїли нас супроти таких дріб’язкових прикрощів, і ми відмахнулися від того чолов’яги зі зневагою, яка, вочевидь, геть його приголомшила, якщо взагалі не вгамувала. 

Ми добряче заспали, і сонце вже високо підбилося лазуровим небесним схилом, коли ми вийшли за браму Узулдарума та рушили північним шляхом, що вів до Комморіома. Ми поживно поснідали бурштиново-жовтими динями та поцупленою куркою, яку приготували в лісі, а по тому продовжили наші мандри. Попри втому, що дедалі дужче відчувалася наприкінці дня, наша подорож була приємною, і ми славно збавляли час, розглядаючи мінливі краєвиди та людей, що траплялися дорогою. Дехто з тих людей, я певен, ще й досі згадує нас із сумом, адже ми не відмовляли собі ні в чому, що надавалося до вжитку та приваблювало нашу уяву чи наші апетити. 

То був приємний край, всіяний фермами, садами, стрімкими водами та зеленими, заквітчаними лісами. Врешті-решт уже десь по обіді ми дісталися майже зарослого старовинного шляху, яким віддавна ніхто не користувався і який відгалужувався від уторованої дороги та вів крізь предковічні джунглі до Комморіома.