Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Що ж, коли я пройшов трохи далі, те дивне відчуття стало зникати. Я сказав, що пройшов трохи далі, бо мені справді здавалося, ніби минуло щонайбільше п'ять хвилин, однак це враження було помилковим: щойно я забрів на ту маленьку вуличку, то подивився на годинника, а коли знову хотів пересвідчитися, котра година, була вже одинадцята. Я пройшов близько восьми миль. Я не вірив власним очам і думав, що мій годинник сказився, але потім переконався, що він був цілком справний. Але я ніяк не міг цього збагнути, та й зараз не можу. Кажу тобі, минуло стільки ж часу, якби я пройшовся вгору по Една-роуд і повернувся назад. Але я опинився за містом, стояв посеред відкритого простору, де на мене з лісу віяв прохолодний вітерець, повітря було сповнене тихими звуками якогось шарудіння і шурхоту, а до моїх вух долинало цвірінькання пташок і дзюркотлива мелодія потічка, що протікав десь неподалік. Стоячи на мосту, я дістав з кишені годинника і підніс його до світла запаленого сірника, щоб розгледіти, котра година, і мені раптом сяйнуло, наскільки дивним був той вечір. Розумієш, він був зовсім не схожий на те, чим я займався все своє життя, зокрема — останній рік, і мені раптом здалося, що я не міг бути тим самим чоловіком, який кожного дня їхав зранку в Сіті й щовечора, написавши цілу купу нудних листів, повертався додому. Мене наче зненацька перенесли з одного світу в інший. Якимось чином я знайшов дорогу назад і, повертаючись додому, вирішив, як саме проведу свою відпустку. Я сказав сам до себе: «Я також, як Феррар, вирушу в туристичний похід, але це буде піший тур Лондоном та його околицями». Добре все обміркувавши, я близько четвертої ранку дістався додому, коли надворі вже світало, а на вулиці було так тихо, неначе в опівнічному лісі.

— Як на мене, чудова ідея. То ти все-таки вирушив у похід? Придбав карту Лондона?

— Так, вирушив. Але карти я не купував — вона б усе зіпсувала. Нецікаво, коли все накреслено, виміряно й визначено. А я хотів відчувати, що йду туди, де не ступала нога людини. Маячня якась, правда? Ніби в Лондоні чи, раз на те пішло, у всій Англії є такі місця.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Ти хотів думати, ніби відправляєшся у плавання в пошуках незвіданих земель. Так?

— Саме це я й намагався тобі пояснити. До того ж я не хотів купувати карти. Бо сам її створив.

— Що ти маєш на увазі? Ти накреслив карту просто так — з голови?

— Про це я розповім трохи згодом. Але ти справді хочеш почути про мою грандіозну подорож?

— Звісно, що хочу. Мабуть, то було чудово. І яка оригінальна ідея!

— Так, я марив нею, і те, що ти тільки-но сказала про мою подорож до невідомих країв, нагадало мені, що я тоді відчував. Ще в дитинстві я дуже любив читати книжки про великих мандрівників — гадаю, всім хлопчикам це подобається — про мореплавців, які збивалися зі шляху й опинялися в таких широтах, де ніколи не плавали кораблі, про людей, які відкривали неймовірні міста в чужоземних країнах. Увесь наступний день своїх вакацій я почувався так, як колись, читаючи ці книги. Я спав допізна, бо був страшенно знеможений після стількох пройдених миль. Але після сніданку набив люльку і добре провів час. Знаєш, то було таким безглуздям — хіба можна натрапити в Лондоні на щось невідоме чи неймовірне?

— А чом би й ні?

— Ну, не знаю. Але пізніше я думав, що був справжнісіньким йолопом. Так чи інакше, я чудово провів той день, плануючи, що робитиму, і, точнісінько як дитина, фантазував про те, що опинюся в неходжених місцях, де зі мною може трапитися все що завгодно. Мені страшенно подобалося думати, що у мене є таємниця, про яку більше ніхто не знав. Я уявляв, як, натрапивши на якусь знахідку, я про неї нікому не розкажу. Саме так я думав, гортаючи сторінки книжок. І хоч я любив їх читати, мені здавалося, що, ставши мандрівником-дослідником, я б тримав свої відкриття в таємниці. Якби я був Колумбом і відкрив Америку, я б нікому навіть словом про це не прохопився. Лише уяви, як чудово блукати рідним містом, говорити з його мешканцями і знати, що десь далеко, за морями-океанами, є незвіданий світ, про існування якого ніхто навіть не здогадується. Таке мені страшенно подобалося! І саме такі відчуття викликала в мене подорож, в яку я збирався відправитися. Я вирішив, що про неї ніхто не повинен дізнатися. Тож з того дня і до сьогодні про неї ніхто не чув.

— Але ж мені ти розповіси?

— Ти — це геть інше. Втім, думаю, навіть тобі я всього не розповім, і не тому, що не хочу, а тому, що не зможу описати багато з того, що бачив.

— Бачив? То ти все-таки знайшов щось дивне й дивовижне в Лондоні?