Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Тому Дарнелл був переконаний, що господиня таких пишних володінь і сама була людиною не менш пихатою. Він уявляв її високою, величної постави та солідної зовнішності жінкою, можливо, дещо повнявою, але такою мірою, щоб це не суперечило її становищу леді старшого віку, що жила у розкошах без жодних турбот. Він навіть уявляв собі легкий рум'янець на її щоках, що дуже личив її волоссю, яке вже починало сивіти, і коли він, одного недільного вечора сидячи під шовковицею, почув дверний дзвінок, нахилився вперед, щоб краще розгледіти цю поставну даму, вбрану, звісно ж, у найдорожчий, найчорніший шовк, обвішану масивними золотими ланцюгами.

Він був страшенно вражений, побачивши якусь дивну жінку, що ввійшла у сад слідом за служницею. Місіс Ніксон виявилася маленькою, худенькою старою, що, схиливши голову, ледве встигала за Еліс. Вона дивилася собі під ноги і не підводила очей від землі доти, доки Дарнелли не підвелися, щоб привітатися з нею. Вона якось тривожно глянула праворуч, вітаючись за руку з Дарнеллом, а потім ліворуч, коли Мері поцілувала її; вмостившись.на садовій лаві з подушкою під спиною, вона втупилася поглядом у задні фасади будинків, що стояли на сусідній вулиці. Так, вона була вдягнена в чорне, та навіть Дарнеллу було видно, що її вбрання старе й поношене, а хутро, що прикрашало її накидку, та боа навколо шиї були вицвілі та бляклі й віддавали душком меланхолії, що властивий хутру, яке лежить у крамниці вживаного одягу в якомусь темному провулку. На руках у неї були чорні лайкові рукавички, поморщені від постійного користування, вицвілі на пучках пальців до синюватого відтінку, і багато що вказувало на те, як старанно їх намагалися відремонтувати. Її волосся, що прилипло до чола, виглядало тьмяним і безбарвним, хоча жінка, вочевидь, намастила його якимось жиром, щоб надати йому блиску. Високо на голові у неї сидів старовинний капелюшок, прикрашений чорними висульками, що паралітично бряжчали одна об одну.

І в самому обличчі місіс Ніксон не було нічого, що б відповідало тому образу, який Дарнелл намалював у своїй уяві. Воно було зморшкуватим і худим, землистого кольору, з гострим носом та запаленими очима якогось дивного водянисто-сірого кольору, які, здавалося, звужувалися від світла, так само як і від несподіваної зустрічі з поглядами інших людей. Вона сиділа поруч з його дружиною на зеленій садовій лавці, і Дарнелл, що вмостився у плетеному кріслі, принесеному з вітальні, дивлячись на неї, усвідомлював, що ця похмура і ледь зрима постать, яка бурмотіла щось у відповідь на ввічливі запитання Мері, була страшенно далека від образу багатої та впливової тітки, яка могла запросто подарувати на звичайний день народження сто фунтів. Спочатку жінка була небагатослівна. Вона почувалася доволі стомленою, бо дорога в таку спеку видалася важкою, а вона боялася одягнутися в щось легше, оскільки такої пори ніколи не знаєш, яка погода буде увечері. Часто після заходу сонця залягали холодні тумани, а вона зовсім не хотіла захворіти на бронхіт.

— Я вже думала, що ніколи сюди не доберуся, — продовжила вона, піднявши голос до жалібного писку. — І навіть не уявляла, що тут така глухомань, сто років не була в цих краях.

Жінка витерла очі, згадавши, мабуть, давні часи в Тьорнем-Ґрін, коли вона вийшла заміж за Ніксона. Після того як хустинка виконала свою місію, старенька вкинула її до поношеної чорної сумочки, яку вона радше притискала до себе, ніж тримала. Помітивши, що її сумка була напхом напханою і ледь не тріщала по швах, Дарнелл почав ліниво розмірковувати над її вмістом: можливо, думав він, там якісь листи чи неспростовні докази зрадницьких та облудних учинків дядька Роберта. Він відчув себе зовсім ніяково, коли помітив, що тітка дружини увесь цей час нишком відводила погляд від нього з Мері. Підвівшись з крісла, він пройшовся до іншого кінця саду, де запалив люльку й став походжати туди-сюди посипаною жорствою доріжкою, все ще вражений від усвідомлення тієї прірви, що пролягала між реальним та уявним образом тієї жінки.

Раптом він почув шепіт і побачив, що місіс Ніксон схилила голову до його дружини.

Мері встала й підійшла до нього.

— Ти не проти, Едварде, перейти до вітальні? — пробурмотіла вона. — Тітка каже, що у твоїй присутності вона ніяк не може наважитися обговорювати деякі делікатні питання. І, мушу сказати, я її розумію.

— Чудово, але я думаю піти деінде. Мені б не завадила прогулянка. Не хвилюйся, якщо я трохи затримаюся, — сказав він. — А якщо я не застану твоєї тітки, то попрощайся з нею від мене.